Читати книгу - "На лезі клинка"

Очі в’язня звузились, а тоді погляд метнувся до інструментів на столі.

«Вже не лається. Схоже, що згадка про дантистів прикула його увагу».

— По інший бік проспекту, — Ґлокта вказав приблизно на північ, — в одному із найбагатших районів міста, навпроти міських садів, у прекрасному білому домі просто біля Аґріонта знаходиться заклад майстра Фаррада. Чув про такого?

— Йди в пизду!

Ґлокта здійняв брови.

«Якби ж то!»

— Кажуть, що майстер Фаррад — найкращий дантист у світі. Здається, він народився у Гуркулі, але йому вдалося уникнути тиранії Імператора і приїхати в Союз, де він зажив значно краще, рятуючи наших найбагатших городян від жахів карієсу. Коли я повернувся зі своєї маленької подорожі на Південь, сім’я відправила мене до нього, аби дізнатися, чи можна мені якось допомогти. — Ґлокта широко всміхнувся, предметно показуючи убивці свою проблему. — Звісно, що допомогти було нічим. Кати імператора про це подбали. Але він в біса чудовий дантист — так усі кажуть.

— То й що?

Ґлокта перестав всміхатись.

— По цей бік Мідлвей, біля моря, серед бруду, багна і нечистот доків знаходжусь я. Може, тут і дешевша оренда, але я цілком певен, що як тільки ми проведемо трохи часу разом, ти вважатимеш мене не менш талановитим за шанованого майстра Фаррада. Просто мої таланти лежать в іншій площині. Добрий майстер полегшує біль своїх пацієнтів, а от я дантист… — Ґлокта поволі нахилився вперед, — іншого штибу.

Убивця розсміявся йому в обличчя.

— Думаєте, ви можете налякати мене мішком на голові та огидною мазаниною? — Він зиркнув на Фроста і Северарда. — Ви, купка покручів?

— Гадаєш, ми тебе лякаємо? Ми троє? — Ґлокта дозволив собі смішок. — Ось ти сидиш сам-самісінький, беззбройний і добряче зв’язаний. Хто, крім нас, знає, де ти, або хоче знати? У тебе немає надії на порятунок або втечу. Усі ми тут професіонали. Я гадаю, ти можеш приблизно здогадатись, що на тебе чекає. — Ґлокта розплився у нудотній усмішці. — Звичайно, ми тебе лякаємо, не придурюйся. Визнаю, тобі гарно вдається це приховувати, але то не надовго. Ось-ось надійде та нещаслива година, коли ти благатимеш, щоб ми знову накинули на тебе мішок.

— Я вам не скажу ні слова, — гаркнув убивця, глянувши йому прямо у вічі. — Ні слова.

«Слова сильної людини. Але поки за тебе не взялися як слід, вдавати сильного легко. Чи мені про це не знати?!»

Ґлокта легенько розтер ногу. Кров уже добре циркулювала, а біль майже вщух.

— Давай не будемо ускладнювати. Все, що мені зараз треба, це імена. Лише імена. Чому б нам не почати з твого? Це ти мав би знати.

Вони зачекали. Северард і Фрост дивилися на в’язня: зелені очі всміхалися, рожеві — ні. Тиша.

Ґлокта зітхнув.

— Гаразд.

Фрост впер кулаки обіч щелепи убивці і почав тиснути, аж поки не оголилися зуби. Северард запхав кінці кліщів у рот і змусив в’язня розтиснути щелепи. Убивця вирячив очі.

«Боляче, правда? Повір, це тільки квіточки».

— Будь обережний з язиком, — нагадав Ґлокта. — Нам треба, щоб він говорив.

— Не хвилюйтеся, — пробурмотів Северард, заглядаючи у рот убивці. Нараз він різко відсахнувся. — Фу! У нього з рота смердить, як із канави!

«Прикро, але я й не здивований. Наймані убивці рідко переймаються гігієною».

Ґлокта повагом підвівся і, кульгаючи, обігнув стіл.

— Так-так, — прошепотів він, затримавши руку над інструментами, — з чого почати?

Він узяв медичну голку і, міцно тримаючись однією рукою за палицю, потягнувся вперед і почав уважно оглядати зуби вбивці.

«Видовище не із найкращих, це точно. Краще вже мати такі зуби, як у мене, ніж такі, як у нього».

— Людоньки, та ці зуби в жахливому стані. Вони прогнили від і до. Не дивно, що у тебе тхне із рота. Для чоловіка твого віку це неприпустимо.

— А-а-а! — зойкнув в’язень, коли Ґлокта торкнувся нерва. Він спробував було щось сказати, але з кліщами в роті щось зрозуміти із того було ще важче, ніж практика Фроста.

— Тихенько, свою можливість говорити ти вже використав. Можливо, в тебе з’явиться потім ще одна нагода, але я поки не вирішив. — Ґлокта відклав голку на стіл, сумно хитаючи головою. — Твої зуби — це срамотне блядство. Гидко дивитися. По правді, вони вже самі скоро випадуть. Знаєш, — мовив він, беручи зі столу молоточок і стамеску, — я гадаю, що без них тобі буде навіть краще.

Плоскоголові

Того сірого ранку Шукач сидів посеред холодного, мокрого лісу і міркував про те, наскільки раніше все було кращим. Сидів собі, наглядав за рожном, час від часу повертаючи його, і стараючись не надто нервуватись від очікування. Тул Дуру цьому ніяк не допомагав. Він ходив взад-вперед по траві, кружляв навколо старих каменів, стираючи свої велетенські чоботи, і взагалі проявляв не більше терпцю, ніж вовк у пору гону. Шукач дивився, як він ступає — туп, туп, туп. Він уже давно зрозумів, що гарні борці вправні лише в одному — в боротьбі. Коли ж справа стосується будь-чого іншого, а особливо чекання, то користі з них хуй там дочекаєшся.

— Чому б тобі не присісти, Туле? — пробурмотів Шукач. — Каменів тут вистачає. Та й усе ж біля вогню тепліше. Перепочинь трохи, і не тупай так, бо ти мені на нерви дієш.

— Присісти? — обурився велетень, підійшовши впритул і нависнувши над Шукачем, як здоровецький будинок. — Як я, втім, як і ти, можемо сидіти?

Насупивши свої пишні, густі брови, він подивився на руїни та дерева за ними.

— Ти впевнений, що це те місце?

— Так, я впевнений.

Шукач окинув поглядом розколоті камені, всім серцем сподіваючись, що не схибив. Але одного він не міг заперечувати — поки що їх ніде не було видно.

— Вони прийдуть, не хвилюйся.

«Якщо їх усіх не повбивали», — подумав він, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Він провів достатньо часу в походах з Тул Дуром Грозовою Хмарою, щоб зрозуміти — не варто його нервувати. Якщо, звісно, не кортить, аби тобі проломили голову.

— Просто хочу, щоб вони вже скоріше прийшли, — гігантські руки Тула стиснулися в кулаки, якими можна було колоти камінь. — В мене нема бажання просто сидіти і морозити сраку!

— Та в