Книги Українською Мовою » 💙 Драматургія » Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вибрані твори" автора Володимир Кирилович Винниченко. Жанр книги: 💙 Драматургія / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 100
Перейти на сторінку:
не мала б проти того, щоб не дожидаючись добровільного приходу «пампушечки», самій зараз же, отут ухопити її, зімняти, розчавити своїми обіймами.

Доктор почув, як тоскна, холодна, млісна важкість двома долонями здушила під ребрами, і стало трудно дихати.

А Єрємєєв, усе посміхаючись самими вусами, мигцем подивився на сіру юрбу в сінях. Це для нього був, очевидно, звичайний педагогічний мітинг.

— Ви ж наші пампушечки, панове «вчителі», їли добре? Га? А тепер ми ваших спробуємо. Тоді ми дивились та зуби зціплювали, та на каторгу йшли. А тепер ви подивіться. Он панові графові, здається, не подобаються мої нагаї. А я йому кажу, що й нам не подобались його нагаї. А він ловко вмів їх давать. Ач, тепер який тихенький стоїть. Струнко, ти! Зігнувся, паскуда лядська! А чого ти, гаде, не гнувся, не кліпав так очима, як хлопів своїх поров, як на каторгу людей за одне слово проти себе засилав? Га? А мало він наших сільських пампушечок перебрав? От тепер на своїх шкурах, паскуди, спробуйте. Ти, пампушко! Я хочу, щоб ти сама прийшла до мене! Чуєш? Щоб ти сама благала мене, щоб я тебе підпустив до себе. Чуєш? І прийдеш! Рачки поповзеш, руки мені цілуватимеш. Маєш до дванадцятої години ночі подумати. О третій годині вранці ми звідси виїжджаємо. Три години попудримо тебе, а тоді марш обоє к чортовій матері. А не прийдеш, самі принесем, але тоді до стєнки обох приставимо. Вибирай!

Панна Ольга стояла непорушно, невидющими, крижаними очима дивлячись кудись у просторінь. А сіра, шинельна купа в сінях жадно, невідривно, нетерпляче смоктала очима дівоче, рівно-бліде, виточене лице з широкими малиновими устами, таке дивно-гарне серед цього бруду, серед засмажених невмиваних облич. І так гостро-приєм-но було собі уявляти, як це саме лице буде цілувати їхні руки, як їхні потріскані від вітру губи будуть угризатися в його ніжність, у таємну, чужу, таку до цього часу вищу за них випещеність.

Доктор, чуючи свій голос здалеку, потупився і сказав:

— Для чого ж іще глум і пониження? Хіба не досить нас розстріляти, коли вам це любо?

Єрємєєв раптом круто ввесь повернувся, перехилився до нього і скажено замахав йому перед очима нагаєм.

— А-а, «пониження, глум»?! От власне, дядю, нам треба вашого пониження. Оце, правдиве слово ти сказав, пар-шивче! Власне понизити вас, розтоптати, знищити вас! Знищити пррокллятих! Мало ваші кишені вивернути, бри-лянтики, земельку вашу забрати. Ні, зуби вам ваші отрутні вирвати! Зуби, зуби! Кинути вас у те багно, в якому ви нас тисячі літ товкли мордами. Вигадать вам такі муки, щоб в одну годину ви могли відчути все те, що давали нам віками! От-таку б вам муку придумати! «Пониження»?!

Кирпатий тепер уже не то злякано, не то зачаровано роззявив рота та так увесь і пірнув очима й ніздрями у свого начальника.

Але панна Ольга все так само байдуже, нічого не чуючи, дивилась кудись понад салдатськими головами своїми порожніми, як із льоду вилитими очима.

— Га, не любите пониження? Ні, покуштуйте, покуштуйте, «високородні»! Я знаю: ви воліли б, щоб я вийняв револьвер і просто вбив вас. Ні, серденятка мої, це ви занадто дешево хочете розплатитися. Занадто дешево!

Крізь юрбу в сінях продирався салдат у шкіряному картузі.

— Та пустіть, чорти, мене до товариша Єрємєєва! Товаришу Єрємєєв!

Жовтовусий зразу замовк, швидко озирнувся й підійшов до порога.

— Що там?

Салдат у шкіряному кашкеті близько нахилився до його лиця й почав щось довго шепотіти, невидющими очима водячи по камері.

— Ага. Добре. Зараз, — спокійно, звичайним своїм, твердим, залізно-ржавим голосом сказав Єрємєєв і, повернувшись до доктора та панни Ольги, проказав:

— Так от: щоб до дванадцятої ночі була в мене. Прийдеш сама, на волю пущу обох. Чуєте?

Потім глянув на поляків. Вони все так само отупіло, застигло стояли: вона, випнувши черево, а він, притуливши витягнені, старечі долоні «по-швам».

Єрємєєв тихо сказав щось кирпатому й рушив із камери. Кирпатий хитнув головою і крикнув у сіни:

— Ану, ще хто йдіть сюди! Треба цих панів на прогулочку повести. Ну, графи, рушайте, виходьте!

Кістястий старий злякано, тривожно подивився на нього.

— Та не бійсь: на прохід поведемо вас. Ну, рушайте! Швидко! Бери свою стару. Микито, зайди з того боку та підіпхни оту ропуху. Очманіла зовсім.

Салдати зайшли ззаду й, підштовхуючи в спину, зо сміхом випхали в сіни вимучених, одурілих людей. Останнім вийшов кирпатий і зачинив за собою двері. На порозі він озирнувся й ще раз уважно подивився на замертвіле, дивно-гарне лице під синьою хусткою, з пасмом виткого волосся над оком.

* * *

І вмить воно ожило, це замертвіле, дивно-гарне лице з льодяними очима. Тільки зачинилися за кирпатим двері, як Наяда підвела пасмо з ока і рвучко повернулась до доктора.

— У вас кишеньковий ножик є?

— Кишеньковий ножик?!... Є. Навіщо вам?

— Давайте сюди. Він гострий?

— Ні, тупий зовсім.

— Нічого, давайте.

Доктор помалу вийняв кишенькового ножика. Ножик був досить великий, тільки старий і тупий. Але що вона хотіла з ним робити, бідна Наяда?

— Розімкніть. Та відверніться від дверей. А то, як увійдуть, разу побачать. Ану, дайте.

Вона взяла ножика, затисла його в долоні і злегка махнула знизу вгору.

— Куди краще бити: в серце, чи в око? Через око можна вбити зразу? Взагалі, куди найкраще?

Вона питала цілком серйозно, діловито, швидко, їй треба було це зараз же знати, щоб привчити руку.

Доктор машинально сказав:

— В серце, розуміється, найкраще, але... Тільки чекайте, Ольго Іванівно, ви таки серйозно хочете?

Вона страшенно здивувалась. А як же інакше?! Покірно ждати, поки цей кацап звелить своїм рабам приволокти її туди, насміятися, зогидити, а тоді зогиджену, розчавлену, затовкмачену в ганьбу, разом із ним поставити до стєнки і вбити як собак?! Ого, вона, дійсно, сама піде до нього! Вона, дійсно, принесе йому дорогоцінність! Вона поцілує його в саме його кацапське серце!

Докторові треба було сісти, щось ноги йому стали якимись непевними, мякими, млісними. Він знову пошукав очима по загидженій хатинці і сперся об стінку.

Так, вона «поцілує», потім вихопить у нього револьвера і вб’є себе. А «вони» тоді прибіжать сюди й на докторові помстять усе, що вона там зробить. Це ясно й неминуче.

— Гм! Мені все ж таки думається, що вони з нами не посміють нічого зробити. Він нас усе ж таки навіть ні разу не вдарив.

1 ... 49 50 51 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"