Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

− Як це, ти не залишишся тут на ніч? − Торі, яка до цього мирно розчісувала волосся біля дзеркала, навіть гребінь впускає від несподіванки.

Золота, прикрашена смарагдами річ, тонко тенькнувши об кам'яну підлогу, відлітає під туалетний столик. Провівши її поглядом, мимоволі зауважую, що там запорошено і павутиння видно. У кімнаті явно прибиралися з поспіхом й дещо недбало.

Швидше за все, більш просторі та прибрані гостьові покої віддали Адлару, як вагомішій персоні. Але в цих хоч добре провітрили, і горезвісна вогкість не відчувається. Щоправда, я не ризикнула б чіпати портьєри. Навряд чи з них встигли витрусити пилюку.

Торі повертається до мене, дивлячись вкрай обурено.

– А куди ти підеш? У загальну кімнату для служниць? Щоб бути у всіх на очах?

− Не знаю ще.

Я, якщо направду, ще досі не вирішила, чи варто говорити Торі про те, який інтерес до мене виявляє принц Адлар. З одного боку не хочеться, щоб вона повернулася до своєї ідеї звести мене з ним, а з іншого – недобре обманювати єдину близьку людину, та ще й у такій важливій справі. Не домовляти – це одне, а вводити в оману – це вже зовсім інше.

− Міно, це... нерозсудливо, − підтискає вона губи, явно ледве стримавши зовсім інше визначення. – Там ти будеш у небезпеці.

− Тут теж, − все-таки наважуюсь я сказати правду.

− Чому це?

Зітхнувши, починаю розповідати. Коротко, не вдаючись до деталей.

− Минулої ночі... Це я відвернула увагу твого батька, давши можливість Хефі втекти. А от сама втекти з поверху не встигла, бо сходами саме піднімався Калваг зі своїми людьми. І мені довелося заскочити  в першу ліпшу кімнату, що трапилася поруч. Виявилось, що це кімната принца Адлара. Він мене не видав і дозволив тимчасово сховатись у нього. Але сьогодні... Калваг вирахував, що це була я, а отже, і король про це знає. А він може будь-якої миті до тебе зайти під якимось приводом. Тому я ніяк не можу тут залишитися.

З кожним моїм словом обличчя Торі все більше витягується. І якби ж тільки від подиву.

– Чому ти мені не сказала? − хмуриться вона ображено.

– Не хотіла давати тобі підстави вважати, що я… що він… що твій план звести мене з Адларом, аби він став моїм захисником, здійснений, – нарешті випалюю, почуваючись украй незручно. − Він лише сховав мене, щоб заразом допитати про тебе, і натякнув, що хоче отримувати інформацію від мене в майбутньому... І сьогодні приставив своїх демонів наглядати за мною.

– Що?! Тебе цілий день стережуть демони? І ти про все це мовчала?

Вона вигукує це з таким докором, що я просто не витримую.

− А ти? Хіба про все мені розповідаєш? Що з твоїм шлюбним договором? Чому принц Адлар у мене питав, чи ти знайома з його умовами і чи добровільно погодилася?

– Він… у тебе про це питав? − миттєво втрачає бойовий запал подруга.

– Так.

− А ти?

− Сказала, що на шлюб ти погодилася добровільно, а про договір нічого не знаю. Правду, як на те пішло. Він, до речі, брехню відчуває, щоб ти знала.

І ми обидві замовкаємо, дивлячись одна на одну. Торі поступається першою, на мій подив. Опускає очі. Знічено. Сумно.

З щемким серцем я прямую до неї, щоб обійняти подругу.

− Люба, скажи мені, що з цим шлюбом не так? Ти справді добровільно погодилася, чи тебе батько змусив?

– Ні, я… погодилася сама. І зі шлюбом все так, напевно… Тільки… я не знаю, за кого вийду заміж, – пригнічено повідомляє мені Торі.

− Як це? − видихаю приголомшено, відсторонюючись і заглядаючи їй в обличчя.

− У шлюбному контракті головною умовою є те, що взяти мене за дружину Аєдан зможе тільки в тому випадку, якщо мене прийме його дар. Інакше я просто не зможу народити йому спадкоємця, – знизує вона плечима. – Ці заручини потрібні для того, щоб зрозуміти, чи підходжу я йому, як дружина, чи…

Торі замовкає, закушуючи губу.

– Чи? − легенько струшую я її за плечі.

– Чи я підходжу його брату. Не знаю, чому так і з якого дива вони вирішили, що я обов'язково комусь із них підійду. Батька влаштує лише варіант з Аєданом. Тому він так завзято розраховує, що я прив'яжу того до себе кровним обрядом. Розуміє, що інших умов договору вибити не зможе. Мене… в принципі влаштували б обидва варіанти. У будь-якому разі я в Аделхей до батька не повернуся.

Приголомшена цим одкровенням, я розгублено відпускаю її плечі й роблю крок назад. Не озираючись, опускаюсь на краєчок крісла. Тобто... виходить, Адлар ще цілком може виявитися нареченим Торі? Це якось... у голові не вкладається.

− Отже, Адлар наказав тебе охороняти? − замислено цікавиться вона.

– Так. Як твою наближену особу, – киваю розгублено. З глибини душі піднімається гостра потреба піти звідси, щоб залишитись одній. Подумати про все це. − Я маю йти, Торі. Мені не можна тут затримуватись. Але ти не хвилюйся, я знайду собі безпечне місце.

З цими словами я підводжуся і, не дивлячись на подругу, покидаю її покої, які будь-якої хвилини можуть стати для мене смертельною пасткою. І почуваюся дуже дивно. Мені... не подобається те, що Торі може стати дружиною Адлару. Хоча має бути все одно.

За дверима підпирають стіну і Мартан, і, трохи далі по коридору, Бранн. Червоноволосий, як тільки я з'являюся, спрямовує на мене дещо докірливий погляд, явно натякаючи на те, що я надто затрималася, а бородань… надто зайнятий тим, що грайливо вуркоче щось затиснутій ним у маленькій ніші… Хефі.

Від злості й розчарування, що накочує несподіваною гіркотою, я на мить застигаю, сподіваючись, що мені здалося, що я помилилася. Але ні. Це справді вона. І цей демонюка, знаючи, що з нею мало не сталося минулого вечора, чіпляється до бідної дівчини.

Відчуваючи невідому мені досі лють, я стрімко кидаюся до них, сама не знаючи, що робитиму в цьому безрозсудному нападі своєї марної сміливості.

— Бранн, стережися, тебе зараз будуть бити, — хмикає Мартан.

– Хто? − озирається здивовано здоровань. − О, відьмочко. Ти, чи що?