Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Тут лише ми, — чесно сказав він. І повернувся назад до дроту. Відчував, що Ільза дивиться на нього, але не озирнувся. На деякий час зосередився на роботі, перш ніж знову заговорити.

— Слухай, просто не може бути, щоб десь там була Дженна, — мовив він. — Якби вона проїздила через місто, дійшли б якісь чутки.

— Хіба що вона не проїздила через місто.

— Довелося б. І ти це знаєш. Не могла вона проїхати зовсім непомітно. Щоб триматися подалі від траси, слід мати багато запасів.

— Але це можливо. Ти так робиш постійно. Баб так робив. І Кемерон.

— І скільки туристів уже померло у власних машинах у спробі скоротити дорогу? — Нейтан закрутив останній шматок дроту й перевірив, чи добре той натягнутий. Задоволений, він підвівся — й завмер, побачивши вираз Ільзиного обличчя. — Що таке? Чому ти так на цьому зациклилася?

— Кемерон теж намагався додзвонитися до Дженни, — сказала Ільза. — Тричі.

— Коли? — витріщився на неї Нейтан.

— Першого разу два тижні тому, а потім ще двічі в тиждень перед смертю. Він дзвонив з кабінету, але не з загального домашнього номера. Я побачила номер у рахунку за телефон. Вона ж квіткарка в Англії, правильно? Я перевірила.

Нейтан кивнув.

— Навряд чи йому вдалося з нею поговорити, — мовила Ільза. — Дзвінки дуже короткі, всі менш як тридцять секунд.

— Чого він чекав так довго, щоб їй подзвонити? Він уже кілька тижнів знав, що вона хотіла з ним зв’язатися.

— Можливо, саме стільки часу й минуло, поки їй таки вдалося це зробити, — мовила Ільза. — Може, він отримав мейл абощо. Не знаю. Я не маю його пароля, — вона помовчала. — А може, вона так і не зв’язалася з ним, і це очікування зводило його з глузду. Озираючись назад, я думаю, що він занепокоївся, ще коли вперше почув, що вона дзвонила в поліційну дільницю, і його настрій тільки погіршувався. І за останній тиждень він зробив ще декілька дзвінків.

— Кому?

— В Сент-Геленс. Наприклад, у тамтешній медичний центр.

— Він захворів?

— Нічого про це не казав. І якщо вірити їм, їхнім пацієнтом він теж не був. Але Кемерон не любив їздити в клініку до Стіва, тож хтозна... А ще він дзвонив у готель у Сент-Геленсі.

— У котрий?

У Сент-Геленсі було рівно три готелі.

— У дешевий.

— Забронював номер?

— Якщо й так, то не під своїм іменем, — сказала Ільза, й вираз її обличчя посуворішав. — На Дженнине прізвище в них теж нічого не було. І в інших готелях також.

Нейтана охопило неприємне відчуття, й закортіло озирнутися через плече. Нічого там не було, тільки худоба, щетиниста трава й небокрай. Усе було спокійно. Ільза пильно спостерігала за Нейтаном.

— Ти впевнений, що Кемеронові не було чого перейматися через ту жінку? — спитала вона.

Нейтан завагався. Цього разу по-справжньому. Це була довга та зрадницька пауза, яка багато про що говорила.

Ільза кивнула.

— Бо Кемерон поводився так, наче було.

Розділ 22

Дорогою назад практично не розмовляли. Нейтан вів машину, а Ільза дивилася у вікно, гризучи нігті й покручуючи в руках Кемеронову листівку.

— Тобі слід розповісти Гленнові, — заговорив Нейтан. — Про те, що Кемерон намагався додзвонитися до Дженни.

— Я хотіла, — озвалася Ільза, не обертаючись. — Але вчора ввечері, коли я зателефонувала, його не було в поліційній дільниці.

— А ти залишила повідомлення?

— Ні. Мене перемкнули на диспетчерську в Брисбені. Я не схотіла... — Ільза зітхнула, і досі роздивляючись краєвид, який пролітав за вікном. — Я спробую ще раз.

Більше вона не промовила ані слова, допоки перед очима не з’явилася садиба.

— Я вийду тут, — сказала вона, коли проїжджали стайню. — Я перед тим завела кобилу поквапом, хочу перевірити, як вона.

Нейтан зупинив машину.

— Ільзо... — промовив він, коли Ільза хотіла вже вийти. Вона затрималася. Нейтан хотів сказати їй, що все буде гаразд. Натомість похитав головою. — Нічого.

Ільза зачинила дверцята, й Нейтан провів її поглядом. Під’їхавши до будинку, він побачив дівчат, які їздили у дальньому тренувальному дворі. За ними спостерігала Ліз, а Зандер сидів неподалік у тіні, гортаючи альбом у нього на колінах.

Нейтан підійшов і став поряд з мамою, зіпершись на поруччя. Чекав, що вона зараз скаже Ло тримати п’ятки нижче, але вона мовчала. Погляд у неї був згаслий.

— Усе гаразд? — запитав Нейтан.

— Дзвонив Стів з клініки. Роз... — Ліз спіткнулася на слові, — розтин закінчено. Можемо готувати похорон.

Нейтан подумав про Кемеронів дзвінок у медичний центр Сент-Геленса.

— А в нього ніяких проблем зі здоров’ям не знайшли?

Ліз слабко похитала головою, навіть не поцікавившись, чому він питає. А от Зандер звів очі.

— Хочеш відпочити? — запитав Нейтан. — Я допоможу дівчатам з кіньми.

Чекав, що Ліз заперечить, але вона лише кивнула. З видимим зусиллям вона відштовхнулася від поруччя й пошкандибала до будинку.

— Вона отака цілий ранок, — мовив Зандер. Голос у нього був прохолодний. — Ло нещодавно мало не впала, а вона й не помітила.

— Ясно, — озвався Нейтан. — Приятелю, послухай: вибач, що я поїхав без тебе...

— Та нічого страшного.

Нейтан підозрював, що це не так, але Зандер, відірвавши очі від альбому, дивився неуважно.

— Ти показав Ільзі листівку від дядька Кема?

— Ага.

Нейтан розповів йому те, що сказала Ільза. Повагавшись, розповів і про дзвінки в Сент-Геленс. Зандер нахмурився.

— Кем вважав, що Дженна може бути в Сент-Геленсі?

— Хтозна. Можливо.

Зандер знову опустив очі до альбому на колінах. Альбом був з малюнками Ло.

— А що ти дивишся? — запитав Нейтан.

Зандер вручив йому альбом, розгорнутий на сторінці, яку він роздивлявся. Нейтан пробіг очима по малюнку. Двоє дівчат з русявим волоссям, одна трохи менша за другу. Важко було сказати, скільки їм років, але більша дівчинка мала руку на кольоровій перев’язі.

Дівчата стояли на передньому плані, ногами на жовтогарячій землі. А позаду них перекривала обрій велика темна сильветка. Змальована юною, але вправною рукою, вона була цілком упізнавана.

— Могила скотаря, так? — зронив Нейтан. Біля надгробка Ло зобразила ще дещо.