Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

Невпевненість знову повернулася, і голос звучав тихо-тихо, наче сам себе боявся.

Юміл підтягнув сумку ближче, витяг з неї рушники, склавши їх на один з каменів, знайшов пляшку в солом'яній обплітці, щоб не брязкала і не розбилася при перевезенні, а потім і срібні стаканчики, що лежали на синьому оксамиту всередині дерев'яної коробки.

Вино Юміл відкривав зубами, як справжній пірат із тих романів, які любила читати Ане. І йому це чомусь сподобалося, бо він усміхався щиро і відкрито. Від Ліїн навіть частина невпевненості втекла, і склянку з вином вона взяла легко, без недоречного тремтіння рук. Та й виявилося це вино чудовим, терпким і тягучим, без зайвої солодкості, темно-червоним, із смородиновим запахом.

— Ліїн, не гнівайся, — попросив Юміл, відпивши трохи зі стакана. — Я просто… мені ця людина не подобається, тобі я вірю, йому ні.

— Ч-ш-ш-ш. — Ліїн притиснула палець до губ чоловіка. — Цієї людини зараз не існує, добре?

Юміл кивнув, потім поцілував пальчик, потім долоню, а потім Ліїн уперлася руками йому в груди та нагадала про купання. Після чого не без задоволення спостерігала за тим, як він роздягається і стрибає у воду, піднявши з дна тисячі бульбашок і змусивши закипіти спокійну поверхню озера. А ще Юміл усміхався, мрійливо і передчуваюче. Схоже, проти романтичних побачень заперечень він не мав.

— Чудова елана спостерігатиме з берега? — спитав Змій, сівши зручніше на краю чаші і відкинувши голову на цей берег.

Ліїн встала, поставила ближче до усміхненого Юміла вино зі стаканами, картинно потяглася і почала роздягатися. Цілком чоловічі куртку та штани вона кинула, де стояла, потім зробила крок до чоловіка, на ходу розпускаючи зав'язку горловини шовкової сорочки, і коли підійшла зовсім близько, та зісковзнула до ніг.

— Ні, прекрасна бажає, щоб її шкіра була юна і квітуча, — сказала, коли Юміл, вставши, підхопив її під коліна.

Змій загадково посміхнувся і, послабивши обійми, дозволив зісковзнути у воду. З дна піднялися чергові бульбашки. А вину довелося почекати, бо відпускати дружину заради якогось вина Юміл не збирався.

А потім вони просто сиділи, мовчали, пили вино і спостерігали за тим, як у заспокоєній і знову почорнілій воді плавають риби-вогники. І було спокійно-спокійно. І вірилося, що все буде гаразд.

Все і завжди.

— Давай жити тут, — запропонував Юміл.

— О, — здивовано озвалася Ліїн.

— Так. Поверх шумопоглинаючого розтягнемо щит, який нікого не пропускатиме.

— Тут їсти нема чого, — нагадала Ліїн, якій стало весело-весело.

— Ну, тоді нехай кошики з їжею пропускає, — сказав Юміл, насупився і зітхнувши визнав: — Тільки боюся, вони дуже скоро перестануть нам їх носити, натякаючи, що час виходити.

І Ліїн таки розсміялася, тицьнувшись носом чоловікові в шию і випадково набравши в свій стакан цілющої води.

— Може, гриби вирощуватимемо? — спитала, сміючись.

— А ти вмієш? — здивувався Юміл, не говорячи, що тут ніде, на камені гриби особливо не ростуть.

— Ні.

— І я не вмію, — сумно зізнався Змій.

— Який недосконалий чоловік, — примхливо сказала Ліїн.

— Ха-ха, зате я можу вбити полчища ворогів, — озвався Змій.

— І що мені робити з твоїми ворогами? Суп варити?

— Людожерка, — захопився Юміл.

Пляшка з вином таки перекинулася, але це вони помітили, коли щось там рятувати було пізно. Зате з печери виходили щасливі та відпочивші. Немов цілюща вода і сміх змили всі проблеми, образи і непорозуміння. А натомість додали сил для майбутніх битв та роботи.

— Юміл, будь ласка, спробуй мене не злити, — попросила Ліїн біля самого виходу. — Мені не подобається на тебе злитися.

Він сумно посміхнувся і зізнався, що йому також не подобається. І пообіцяв спробувати. А в тому, що зробить, присягатися не став.

Змій.

Втім, як би Ліїн не хотілося, вона чудово розуміла, що справжні чоловіки від супротивників не бігають. А Валад йому противник. І уникнути його, не тікаючи, навряд чи можливо.

— Як все складно, — прошепотіла Ліїн, знімаючи полог тиші.

Втім, це була демонстрація того, що в цій війні вона підтримає чоловіка. Хоча навряд чи Валад зітхне та відступить.

А до міста вони йшли пішки.

Юмілу хотілося розтягнути несподіваний вільний від справ день, половину дня.

Ліїн просто думала ні про що, і милувалася метеликами, листям, травинками.

А воїни, що їхали слідом на конях, що йдуть кроком, хмурилися і явно бажали якнайшвидше опинитися в місті. Але підганяти подружжя не сміли. І навіть натякати не стали, змирившись із втратою часу та своїм занепокоєнням.

Втім, йти було не дуже далеко. І розтягнути половину дня до вечора Юмілу не вдалося.

PS: сьогодні знижка  на "Дівчину в буревій", якщо ви її чекали, то часе час))