Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Вибач! – продовжував він вибачатися за те, про що навіть не пам'ятав.

– Нічого, я ще вигадаю тобі гідне покарання! – давши йому потиличник, я залишила в спокої бідного Тома і попрямувала до Ніка. – Вилікуй мій ніс, будь ласка, – з надією подивилася я в очі хлопцеві, від чого той навіть вкрився рум'янцем або мені це здалося.

– Без проблем, – і він підніс руку до мого обличчя, спочатку вирівняв мій ніс, що супроводжувалось хрускітом і болем, після чого зелене свічення зцілюючою магією і приємне тепло повернули моєму носу здоровий вигляд.

– Дякую..., величезне, – моєї подяки не було межі, він сьогодні як мій особистий лікар рятівник. – До речі, я помітила, що ти вже встиг і себе підлатати. – Нік з нерозумінням глянув на мене. – Ну, рани свої вилікував, ось про що я говорю, – пояснила я.

– А..., це, – Нік уважно оглянув себе і помітив, що рани справді вже загоїлися. – Так, ти маєш рацію, – не збирався ж він зізнаватися, що рани в нього самі по собі швидко затягуються, через накладене ще в дитинстві закляття.

– А що з відьомським садом сталося? Чим усе закінчилось? – стало мені цікаво.

– Я знищив серце, тому все повернулося в норму, включно і до Тома.

– Що за відьма? – запитала єдина людина, яка уявлення не мала, що взагалі відбувається. Ми з Ніком коротко розповіли йому що до чого, після чого Том став виглядати ще більш пригніченим.

– Наступного разу не чіпатимеш всілякі невідомі тобі рослини!

– Чесно кажучи, я і цей момент слабко пам'ятаю... Мабуть, просто не втримався з цікавості. Вибачте.

– І взагалі, ви все-таки обоє гарні, – зауважила я.

– Адже правда ж! А як тоді Нік заразився? Виходить, не я один так схибив? – спробував виправдатись Том.

– Ну і що ти скажеш на своє виправдання? – я перевела погляд на Ніка, який почав дивитися взагалі в інший бік з виглядом «А я тут ні до чого».

– Винен, але на своє виправдання хочу сказати що випадково опинився під діями чар. Я спіткнувся… і впав у квіти, – таки сказав він. Хоч я знала відповідь, мені все одно було смішно. Після цього я помітила, що він щось тримає в руках і загадково посміхається дивлячись на мене.

– Ой, а що це в тебе? – поцікавилася я. Нік зрозумів, що я помітила свою шпильку, через що йому стало ніяково.

– А, це, вона випала з твоєї торби, от я й підібрав. – «Що за нісенітниця, кажу правду, а таке відчуття ніби виправдовуюсь», – подумав він.

– «Буває», – вставила свої п'ять копійок лисиця.

– Дякую велике, що підібрав. Я б дуже засмутилася, якби втратила цю річ, – зраділа я, але нічого не сказала з приводу того, що вперше почула його думки.

– Звертайся, – сказав Нік і нарешті віддав мені шпильку. – До речі, от ми знову й зустрілися!

– О, а й справді. З поверненням! – усміхнувшись, сказала я йому, тому що дійсно була рада, що він повернувся в наші ряди, щоправда шкода що таким чином.

– Дякую. Я так гадаю, є сенс дізнатися, а куди ви все ж таки прямуєте? Наскільки я пам'ятаю минулого разу, ви так і не сказали цього, – поцікавився він, хоча йому, насправді, вже багато було відомо завдяки доставленому листу від Незана.

– До Тінкетських гір, – відповіла йому я.

– За дивним збігом обставин, я теж зараз у цьому напрямку подорожую, – посміхнувся Нік.

– Так? Тоді й справді, що нам заважає нарешті продовжити шлях разом? Так буде веселіше і безпечніше, якщо знову доведеться один одного рятувати, – навіть трохи засміялася я. На ці мої слова Том легенько кивнув головою.

– Не бачу причин відмовлятися, – відповів Нік, широко посміхнувшись.

– Це ж чудово!