Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

Я підбігла до чоловіка, вихопила ключі й вистрибнула у вікно.

- Тіфф, скоріше! - скомандувала я й щосили побігла в бік пагорба.

Мабуть, я збила професора з пантелику, згадавши про Алекса. Та й, швидше за все, він не очікував такої нахабної витівки, навіть, від мене. Чому й розгубився.

У будь-якому випадку, Тіффані швидко стрибнула за мною й незабаром наздогнала мене.

- Ти в своєму розумі? - крикнула вона мені.

- Нам, все одно, не уникнути проблем, - я озирнулася.

Професор виглянув у вікно та вже щось чаклував.

- В кущі, бігом! - крикнула Тіффані й потягла мене в укриття від чар професора, який вже закликав свою стихію.

Шматки землі піднялися в повітря, готові атакувати нас, як тільки ми опинимося у професора в полі зору.

Довелося бігти іншою дорогою, щоб нас не побачив розлючений професор Фрост.

Зараз я була дуже рада тому, що Тіффані все досконально тут вивчила й змогла відвести мене від атаки його стихиєю.

Коли ми були досить далеко, я зупинилася, щоб перепочити. Тіффані присіла поруч навпочіпки, й закрила обличчя долонями.

- Есмі Родд, ти безмозка й тупа курка, - обізвала мене русалка. - Ти розумієш, які в нас тепер проблеми?

- Якщо так боїшся, чого побігла за мною? - фиркнула я. - Могла б закричати, що я тебе підставила та залишатися поруч зі своїм коханим.

- Заткнися! - вона глянула на мене й пхнула долонею в плече. - Щоб ти знала, я ніколи не відступаю від своїх цілей та йду до кінця.

- Це ти настільки готова задовольнити бажання Саймончика? - не втрималася я.

- Кажу ж, курка, - Тіффані випросталася й пішла швидким темпом в сторону печери. - Досить розсиджуватися. Або, думаєш, він не здогадався, навіщо нам ключ?

Я кивнула, піднялася й побігла далі.

Біля входу в печеру нікого не було.

Я дістала зв'язку, підібрала відповідний ключ та відкрила двері.

- Після вас, майбутня місіс Фрост, - не втрималася від коментаря я.

Тіффані, лише, зі злістю глянула на мене, але мовчки пройшла.

Я увійшла слідом та, освітлюючи шлях собі ліхтариком з телефону, замкнула двері зсередини.

- Ти впевнена, що він може бути тут? - Тіффані світила своїм телефоном по сторонам. - Я думала тут чистіше. Але, тут так бридко й холодно.

- Менше думай, тобі не личить, - я простягнула Тіффані два бутерброди, які дістала з рюкзаку. - На, з'їж, йди знай, коли нам наступного разу пощастить поїсти.

Русалка явно не вірила моїм словам, але прийняла бутерброди. Я дістала свої та, спускаючись, швидко пережовувала свою порцію.

Зверху пролунав стук, але двері ніхто не відчиняв.

- Напевно, Саймон думав, що ми залишимо їх відчиненими, - усміхнулася я.

Ми прискорили темп й незабаром опинилися перед потрібними сходинками.

- Тут тупик, - невдоволено повідомила Тіффані. - Ти привела мене в пастку! Даремно я тобі повірила! Що тепер робити?

- Не голосуй, - я розглядала ті самі дві сходинки, обдумуючи свою ідею.

Так, на вигляд вони нічим не відрізнялися від інших. Але тепер я їх відчувала. А Тіффані, судячи з усього, як всі прості люди, бачила тут стіну.

Я дістала пачки соку. Одну взяла собі, а іншу простягнула блондинці. Й швидко випила його, обмірковуючи ще раз свій план.

Так, я й сама боялася, що зараз може мій план не вийти, і я сильно підставлю Тіффані. Тому, я підвела її до крайньої сходинки, поправила свій рюкзак й обійшла блондинку зі спини, щоб стати на одну сходинку вище.

- Якщо зараз все вийде, ти відчуєш невеликий біль, але, не бійся, все буде добре, - мабуть, те, що я сумнівалася, було дуже помітно, й Тіффані мені не довіряла.

Я взяла її руку в свою і неспішно витягнула вперед.

Різкий біль пройшов від кінчиків пальців до плеча. Тіффані закричала. І я швидко повернула руку назад.

На нас обох не було ні подряпини.

- Що це було? - з жахом подивилася на мене блондинка. - Там же стіна. Чому так боляче? Ти вмієш проходити крізь стіни?

Пояснювати їй було ніколи. По печері луною пронеслося клацання в замковій щілині. І ми ризикували видати себе.

- Потім розповім, - я обняла дівчину за талію. - Просто, довірся мені. На рахунок три, стрибаємо. Буде дуже боляче. Але, пам'ятай, цей біль не зашкодить і не вб'є тебе. Він швидко мине. Як і рука. Головне, акуратно приземлитися. Там далі ще п'ять сходинок. Готова?

- Ні, - чесно зізналася дівчина.

- Я теж, - притулившись до Тіффані, шепнула їй на вухо. - А зараз. Один два три!

Ми досить синхронно підстрибнули, і я обхопила її ноги своїми. Того ж часу двері вгорі з гуркотом розкрилися.

А наступної миті дикий біль скував все тіло, але я не відпускала Тіффані, боячись втратити її при переході.