Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Виходь за мене, Юлю. — Лікар дивився мені в очі. Просто, відкрито.

Я раптом зрозуміла, що Ігор Станіславович — дуже гарна людина. Простий, щирий, чесний. Просто закритий. З тих, хто відкривається далеко не всім. У цьому ми з ним були схожі.

— Жартуєте? — пробурмотіла я, ховаючи очі. Мені стало ніяково.

— Ні! Я давно чекав на таку, як ти.

— Справді? — тільки й сказала я.

— Не віриш? — усміхнувся лікар.

Я нічого не сказала. Просто відвернулася до стіни. Чула, як зітхнув Ігор Станіславович, ще трошки постояв, потім тихенько вийшов з палати.

Чи вірила я Ігорю Станіславовичу? Складно сказати. Мабуть, я вже не вірила нікому. З іншого боку, чому б і справді не вийти заміж за цього інтелігентного лікаря? Я зможу ходити з високо піднятою головою, і не доведеться повертатися додому. Що я втрачаю? Нічого! Дивно, я вагітна, і не від нього, маю купу проблем. Навіщо я йому здалася? Невже справді кохання? Розкажіть мені цю казочку ще раз! Збоченець, може? З психічними вивертами? Ні, не схоже. Не знаю… Чудернацька річ — життя. Чого тільки не буває…

Утім, яка тепер різниця, хто буде поряд, якщо Кості вже нема. Нема!!! І ніколи не буде!!! Як із цим жити?!?!

…Ми розписалися тихо й скромно серед тижня. Здається, у середу, не пам’ятаю точно. На весілля не кликали нікого, навіть рідних: Ігореві були далеко, а своїх я кликати не захотіла. Навіть не сказала їм нічого. Чому — сама не знаю. Це було негарно, але я все не наважувалася їм повідомити про своє заміжжя. Думала: ось іще трішки — і я покличу їх у гості всіх разом: маму з Павликом, Світланку з Юлею. Час минав, але, крім телефонних дзвінків, більше ніякого спілкування не було. Ігор дивувався моєму небажанню знайомити мене з рідними, навіть ображався: мовляв, я його соромлюсь. Насправді було соромно мені, бо я прекрасно усвідомлювала, що просто використовую його. Я розв’язала свої проблеми. На той час думала, що дуже вдало.

Ігор, незважаючи ні на що, був щасливим, про це говорили його сяючі очі. Саме це було незбагненним. Мабуть, підсвідомо я не могла повірити в те, що мене можна любити такою… безумовною, повною любов’ю. Усе свідоме життя я любов випрошувала. І майже не отримувала.

Ігор мав великий будинок за містом і двох собак — лабрадорів Джона й Свена. Я з ними швидко знайшла спільну мову. І вони стали моїми найкращими друзями. Я весь час сиділа вдома: готувала, гуляла із собаками.

Життя з Ігорем було зовсім не таким, як з Костею: там я заглядала в очі й випрошувала любов. Тепер було навпаки. Ні, Ігор не ходив переді мною навшпиньках, для цього він був занадто самостійним і дорослим. Він ставився до мене дуже уважно, терпляче й з любов’ю.

Але… Щоразу, коли Ігор мене торкався, я завмирала від огиди. Це було неправильним. Абсолютно неправильним. У ньому не було нічого відразливого, але мене пронизував холод, як тільки його пальці торкалися мого тіла. Ігор нічого не казав, хоча, я впевнена, бачив і розумів усе. Він терпів і просто чекав, коли я йому відкриюся. Я хотіла, але не могла. Згадувала Костю, його міцні руки, запах, жар наших тіл, які зливалися в одне, й Ігор мені здавався пісним, наче хліб на воді. Хоча насправді він таким не був.

Вагітність протікала нормально. Минули перші місяці постійної нудоти, поганого самопочуття і хвилювань. Я розцвіла й сама відчувала, що аж свічуся зсередини. Ігор, милуючись мною, часто повторював:

— Я відразу зрозумів, що ти сонечко. Світлячок, промінчик.

Костя мене ніколи так не називав. Було тільки «Юль» — і все. Тоді чому я не могла відкритися своєму чоловікові, полюбити його? Щоразу з острахом та огидою чекала, коли він ляже до ліжка й почне мене гладити своїми інтелігентними пальцями, вимагаючи більшого. Я спочатку відмовляла, мотивуючи це вагітністю, зовсім забувши, що говорю з лікарем-гінекологом, який знає про це все. Він м’яко заперечував і гладив-гладив мене своїми теплими долонями, які викликали в мене невимовну відразу. Я заплющувала очі, зціплювала зуби й терпіла, уявляючи, що це Костя перебирає моє волосся, цілує шию… Але то був не Костя… Не Костя!.. Не Костя!!!

Та в усьому іншому моє життя можна було назвати навіть… чудовим. Я не мала матеріальних проблем, Ігор був цікавим співрозмовником, щирим другом, люблячим чоловіком, добрим господарем, узагалі людиною гідною. Допоки ми разом не опинялися в ліжку. Я чекала дня, коли вже розповнію так, що йому огидно буде на мене дивитися, але все одно залишалася для Ігоря найкрасивішою і найжаданішою. Примха долі: неймовірно ніжне кохання надзвичайного чоловіка дісталося тій, яка не могла його прийняти й оцінити…

У визначений час я стала мамою чудового хлопчика. Згадуючи, як мучилася Світланка, народжуючи Юлю-молодшу, дивувалася тому, як легко пологи минули в мене.

— Це тому, що в тебе чоловік — гінеколог, — сміявся Ігор, і я з ним погоджувалася.

У четвер, 25 квітня, о 19-й годині, я відчула болі в животі. Ігор швиденько мене завіз до пологового. Чоловіка поряд не було, хоча він і хотів. Та не хотіла я. Сама не знаю чому. Ігор організував команду спеціалістів, якій можна було довіряти. О 22 : 50 я тримала на руках сина.

Це було дивовижно! Маленький теплий згорточок у мене біля грудей! Як я не хотіла його віддавати медсестрі, яка мала виміряти вагу й зріст!

— Ну, ще трішки! Хай він побуде біля мене!

— Та набавишся ще! — сміялася добродушна літня акушерка. — Як не дасть нормально поспати нічку-другу, то й назад до нас принесеш!

— Ні, що ви! — Я перелякано притисла до себе маленького Костю (звичайно, Костю, як я ще могла назвати сина?). — Нізащо!

Усе-таки лікарям удалося забрати в мене синочка, а коли я довідалася, що він майже весь час буде в загальній палаті з іншими новонародженими,