Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

І тоді, мсьє, я побачив світло. Вони всі були причетні. Бо щоб стільки людей, пов’язаних зі справою Армстронґів, подорожували одним потягом за збігом обставин — це те що малоймовірно, а просто неможливо. Це не могла бути випадковість, це був задум. Я пам’ятаю вислів полковника Арбатнота про суд присяжних. Присяжних має бути дванадцять… було дванадцять пасажирів… Ретчетту було завдано дванадцять ножових ударів. І ще одна річ, що не давала мені спокою: незвичне скупчення людей, що подорожували у вагоні «Стамбул—Кале» в цю пору року, має пояснення.

Ретчетт утік від справедливості в Америці. І немає сумнівів у його вині. Я уявив самопроголошений суд присяжних, які винесли йому смертний вирок, і які, через безвихідь, змушені були самі його стратити. І одразу за такого припущення вся справа прийшла в абсолютний порядок.

Я бачив це як ідеальну мозаїку, кожна особа грала відведену роль. Усе було організовано так, що якби підозра впала на когось одного, то всі інші виправдали б звинуваченого і заплутують усю справу. Свідчення Гардмана були потрібні в тому разі, якщо хтось ззовні стане підозрюваним і не зуміє довести алібі. Пасажири вагона «Стамбул» були в безпеці. Кожна подробиця їхніх свідчень була похвилинно підготовлена заздалегідь. Уся затія була хитро спланованою головоломкою, організованою в такий спосіб, що кожна нова деталь, що виходила назовні, робила кінцевий висновок усе складнішим. Як зазначив мій друг мсьє Бук, ця справа видається фантастично неможливою! Саме так це враження можна висловити.

Чи такий висновок мав пояснення? Так, мав. Природа ран була такою: кожну наносила інша особа. Фальшиві листи з погрозами, а фальшиві вони тому, що не були правдоподібними, — створені лиш як доказ. (Без сумніву, були й справжні листи, які попереджували Ретчетта про його долю, але вони були знищені Макквіном і замінені фальшивими.) А ще та розповідь Гардмана про те, як його до себе закликав Ретчетт, що є, звичайно, брехнею від початку до кінця, і опис загадкового «маленького темноволосого чоловіка з жіночим голосом», який є дуже зручний, бо не кидає тінь на жодного з провідників спального вагона й рівноцінно може бути застосованим як до чоловіків, так і до жінок.

Сама ідея ножових ударів є дуже цікавою, проте, якщо задуматись, ніщо не може відповідати обставинам настільки ідеально. Кинджал був зброєю, яку може використати хт завгодно — і слабкі, і сильні, до того ж вона безшумна. Я гадаю, хоча можу помилятись, що кожен з них заходив у затемнене купе Ретчетта через купе місіс Габбард і наносив удари! Вони самі ніколи не дізнаються, який саме удар його вбив.

Останній лист, який Ретчетт, напевно, знайшов у себе на подушці, було ретельно спалено. Без жодних доказів, що вказували б на справу Армстронґів, не було б жодної причини підозрювати пасажирів цього потягу. Усе б скинули на роботу «ззовні», до того ж один чи навіть кілька пасажирів могли б насправді побачити «маленького темноволосого чоловіка з жіночим голосом», що залишав потяг у Броді.

Я точно не знаю, що саме трапилось, коли конспіратори виявили, що ця частина плану стала неможливою через аварію. Можу собі уявити, що відбулась термінова нарада і вони вирішили таки не відступати від задуманого. Було зрозуміло, що тепер кожен із пасажирів потрапляє під підозру, та це, напевно, передбачалось, і вони знали, що робити. Єдине, що можна було зробити — це заплутати справу ще більше. Дві так звані «підказки» були підкинуті до купе покійника: одна кидала тінь на полковника Арбатнота (у якого було найміцніше алібі й зв’язок якого із сім’єю Армстронґів було найважче довести), і друга — хустинка, компрометувала княгиню Драґомірову, яка завдяки своєму соціальному становищу, слабкому фізичному стану й алібі, що надали її покоївка та провідник, була в неприступній позиції. Щоб далі заплутати справу, була використана «обманка» — загадкова жінка в яскраво-червоному кімоно. І знову саме я став свідком існування такої жінки. Тоді погрюкали в мої двері. Я підвівся та визирнув — і побачив яскраво-червоне кімоно, що зникало в глибині. Такі відповідальні люди, як провідник, міс Дебенгем і Макквін також її бачили. На мою думку, саме хтось із хорошим почуттям гумору розважливо поклав яскраво-червоне кімоно в мою валізу, доки я опитував людей у вагоні-ресторані. Звідки ця річ взялась, я не знаю. Я маю підозру, що вона належала графині Андрені, оскільки її багаж складався із шифонових негліже, таких вишуканих, що вони швидше нагадували вечірні сукні, ніж халатики.

Коли Макквін згодом дізнався, що лист, який так ретельно був спалений, частково уникнув знищення і що саме слово «Армстронґ» залишилось неушкодженим, він, напевно, відразу розповів це всім іншим. На ту хвилину графиня Андрені, виявилось, перебувала під загрозою, і її чоловік вжив заходів, щоб підмінити паспорт. І тут їм не пощастило вдруге!

Вони всі до одного вирішили заперечувати будь-який зв’язок із родиною Армстронґів. Їм було добре відомо, що в мене немає наразі способу докопатися до правди, і що я не підійматиму цього питання, якщо не запідозрю якусь одну певну особу.

Тепер у мене був ще один пункт, який я мав узяти до уваги. Якщо припускати, що моя теорія злочину була правильною, а я вірю, що вона має бути правильною, то, вочевидь, сам провідник спального вагона мав бути причетний до задуму. Та в такому разі — у нас тринадцять осіб, а не дванадцять. Замість звичайної формули «Із певної кількості людей одна особа винна» переді мною постала проблема, що з тринадцяти людей лише одна особа була невинною. Хто ж був тією особою?

Я дійшов дуже дивного висновку. Я зрозумів, що у злочині не брала участі особа, яка логічно найімовірніше могла його вчинити. Я маю на увазі графиню Андрені. Я був вражений, із якою щирістю граф присягався своєю честю, що його дружина не залишала купе. Я вирішив, що граф Андрені зайняв, так би мовити, місце своєї дружини.

Якщо так, то П’єр Мішель, безумовно, був одним із дванадцяти. Та чим пояснити його співучасть? Він порядний чоловік, який працював на компанію багато років, і він не та людина, яку можна підкупити, щоб посприяти злочину. Отже, П’єр Мішель був причетний до справи Армстронґів. Але це здається надто неможливим. Тоді я згадав, що загибла дитяча покоївка була француженка. Припустимо, що нещасна дівчина була дочкою П’єра Мішеля. Це б усе пояснювало,