Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

— Я не знаю, що зі мною відбувається, — шепоче він. — Але я не можу позбутися цих дивних відчуттів. 

Я відчуваю, як його дихання торкається моєї шиї, і моє серце починає битися ще швидше. Його обійми здаються такими справжніми, такими щирими, що я починаю губитися у власних почуттях.

— Марку… — починаю я, але не знаю, що сказати. Мої слова наче зникають, залишаючи тільки хаос у моїй голові.

Він трохи відсторонюється, щоб подивитися мені в очі. Його погляд повний сум’яття, але я бачу в ньому і щось більше — страх втратити.

— Скажи мені, що робити, — каже він тихо. — Я справді заплутався, але одне я знаю точно: я не хочу, щоб ти зникла з мого життя.

Його слова змушують мене завмерти. Вони звучать так, ніби він дійсно бореться сам із собою. І я не знаю, чи вистачить мені сил витримати це.

Я відчуваю, як напруження в його обіймах змушує мене завмерти. Його слова звучать щиро, але в них немає чіткої відповіді. У мене виникає бажання вирватися, але водночас я хочу знати правду. Хочу почути те, що він намагається приховати від мене і, можливо, від самого себе.

— Марку, — кажу я, намагаючись зберегти спокій, хоч голос трохи тремтить. — Що ти відчуваєш?

Він мовчить, і ця тиша здавлює мене сильніше, ніж будь-які його слова. Я бачу, як у нього напружуються щелепи, його погляд опускається на землю. Він ніби вагається, але нарешті говорить:

— Я… я не знаю.

— Не знаєш? — я не можу стримати гіркоту в своєму голосі. — Це правда? Чи ти просто не хочеш сказати про те, що у тебе на серці?

Він різко видихає, ніби зібрався з силами, щоб нарешті відповісти: 

— Я закохався в іншу.

Ці слова впиваються в мене, як холодний ніж. Вони ранять сильніше, ніж я очікувала, хоч, я вже знала відповідь раніше. Просто почути їх ось так прямо це наче удар ножем. Але він продовжує, і це робить ще гірше:

— Але… ти мене хвилюєш, Соню. Я не можу перестати думати про тебе. Коли ти поруч, я… не можу просто залишатися байдужим. Я не розумію, що зі мною.

Я відчуваю, як мене накриває хвиля гніву. Його слова, його невизначеність — усе це зводить мене з розуму. Я відступаю від нього на крок, вириваючись з його обіймів, і дивлюся прямо в його очі.

— Хвилюю? — питаю, голос стає гучнішим, наповненим образою. — Тобто я для тебе просто якийсь запасний варіант? Хтось, про кого ти думаєш, коли не можеш визначитися зі своїми почуттями?

— Ні, це не так… — починає він, але я не даю йому договорити.

— Тоді що? — перебиваю я. — Ти кажеш, що закоханий в іншу, але водночас тягнешся до мене. Що це? 

Він виглядає розгубленим, його погляд знову опускається, ніби він шукає відповідь десь у землі.

— Соню, я не хочу тебе втратити, — каже він нарешті, тихо, майже шепотом.

— Але ти вже втратив мене, Марку, — різко відповідаю я, і в моєму голосі звучить весь біль і гнів, який накопичився всередині. — Я не буду запасним варіантом. Я не буду чекати, поки ти розберешся у своїх почуттях.

Він мовчить, і я бачу, як він бореться з собою. Але зараз мені байдуже. Мені боляче, але я знаю, що більше не можу дозволити йому так зі мною поводитися.

— Якщо ти закоханий в іншу, то йди до неї, Марку, — кажу я, відвертаючись. — Мені більше нічого сказати.

Я роблю крок у бік дверей, залишаючи його стояти там у своїх сумнівах. Але цього разу я не дозволю йому повернути мене назад.

Я сиджу в своїй кімнаті, спираючись спиною на ліжко. Холод від підлоги пронизує, але я навіть не помічаю цього. Руки тремтять, коли я дістаю телефон, хоч це здається вже звичною дією. Мені просто потрібно хоч якось відволіктися від того, що сталося на вулиці. Але як тільки я розблоковую екран, мої очі натрапляють на сповіщення.

Анонімна сторінка.

Нове повідомлення.

Я вже знаю, від кого воно. У цьому немає жодного сумніву. І хоча я обіцяла собі триматися подалі від цієї гри, мої пальці автоматично відкривають чат.

romov_mark: Я хочу побачити тебе сьогодні, аби нарешті завершити це безглуздя. 

Я перечитую ці слова раз за разом, а моє серце наче пропускає удари. Завершити це? 

Це все починає здаватися мені якоюсь жорстокою грою, у якій я сама стала жертвою власних почуттів. Він нічого не розуміє. Ні про мене, ні про те, що відбувається між нами.

Я беру телефон, пишу коротке прощальне повідомлення на анонімну сторінку:

Luna_S: Не варто. Це безглуздя давно завершено. Прощавай.

І натискаю “заблокувати”.

Відчуття порожнечі розливається всередині. Але водночас із цим приходить чітке розуміння: я більше не можу ховатися. Я більше не хочу бути тією незнайомкою. Я заслуговую на те, щоб Марк побачив мене справжню. І щоб він зрозумів, яку помилку зробив.

Якийсь час я просто сиджу, намагаючись зібрати думки. Але вже знаю, що маю зробити. В мені зростає гнів, але водночас і рішучість. Я більше не буду чекати чи підлаштовуватися під чужі рішення.

Цього разу все буде інакше. Якщо Марк хоче завершення, він отримає його. Але не так, як він собі це уявляв. Я скажу йому правду. Ні, я покажу йому правду. І зроблю це так, щоб він більше не міг ухилитися чи втекти.