Читати книгу - "Артефакт Провідника, Fill"

Темрява навколо їхньої групи змішувалася з тінями, і ті фігури, які з’являлися з глибини ущелини, здавались частиною цієї темної безодні. Ноель міг відчути, як кожен крок цих істот ставав усе ближчими, хоча самі вони залишалися майже невидимими в тому, що і без того було мороком.

Ларс стояв у готовності, його погляд пронизував темряву, наче намагаючись знайти кожен рух цих істот, навіть якщо вони були частиною самих тіней. Він повільно витягнув свій меч, один із тих, що блищали в світлі факела. Його рухи були плавними, точними, і хоча він не видавав ніяких емоцій, в його очах було помітно одне — готовність до бою.

Сильва, навпаки, не був таким спокійним. Він відкинув голову назад, насмішкувато глянув на своїх супутників і, зі звичною для нього усмішкою, сказав:

— Здається, у нас з’явились нові «приятелі». Якісь елегантні, прямо як з тіні. Як на мене — нічого особливого. Ми вже проходили через гірше.

Проте його слова не принесли заспокоєння. Тіні продовжували наближатися, і Ноель відчував, як усе навколо стає дедалі холоднішим. Його серце почало битися швидше, а дихання ставало важким. Це не було просто черговим боєм з чудовиськами — це була загроза іншого рівня.

— Що це за істоти? — прошепотів він, не зводячи погляду з наближаючих тіней.

Ларс не відповів, його очі не зводились з темряви. Замість того, він рухався вперед, наче вже знав, що буде далі.

— Це не просто монстри. — Сильва обернувся до них і, явно насміхаючись, додав: — Це ті, хто живе в темряві, хто не просто полює на нас, а й вивчає наші слабкості. Вони відчувають наш страх, нашу невпевненість. І це — їхня сила.

Ноель відчував, як у ньому наростає паніка. Сильва був правий. Вони не були звичайними монстрами, які просто прагнуть їсти або вбивати. Вони були іншими, більш жорстокими, схожими на паразитів, що пожирають не лише плоть, а й душу.

Одна з тіней, що йшла попереду, зробила різкий рух. Від цього динамічні зміни, що відбувались, були настільки швидкими, що Ноель ледь устиг зорієнтуватися. Перед ним з’явилась фігура, що повністю зливалася з темрявою. Він не міг сказати, чи це була людина, чи чудовисько. Це був просто рух, щось розмите і невизначене.

Але цей рух наближався, і вже через мить Ноель зрозумів — їм не вдасться просто так вирватися з цієї пастки.

Ларс не став чекати. Він швидко скомандував:

— Розійдіться!

І одразу, на вигляд легким і невидимим рухом, він рвонув вперед. Його меч блиснув у темряві, коли він наніс удар, немов розтинаючи саму сутність цієї тіні.

Зі звуком, схожим на шурхіт вітру, тінь розпалась, але залишила після себе дивний, моторошний запах — як запах старої крові і забутого часу.

Ноель не знав, що робити. Його серце билося так швидко, що, здавалося, його пульс звучав у його вухах, як барабанний бій. Він знову подивився на Сильву, що лише стояв і спостерігав, не рухаючися.

— Ти не збираєшся боротися? — запитав він, намагаючись трохи заспокоїтись, хоча це було практично неможливо.

Сильва посміхнувся, зовсім не торкнувшись свого меча. Він був байдужим, з його очей не виходило жодного емоційного пориву.

— Це ще не час. — сказав він, і одразу повернувся до Ларса: — Ти, звісно, вражаєш. Але давай краще не поспішати, у нас ще довгий шлях.

І справді, до того, як монстри, схожі на тіні, могли продовжити свою атаку, Ларс повернувся і продовжив рух, наче і не було битви. Тінь зникла, але в голові Ноеля залишилось питання. Що це було? Чому ці істоти були не просто монстрами, а чимось більш серйозним? І чому на його запитання не було відповіді, лише мовчання від Ларса та Сильви?

Це була тільки перша атака, і шлях через цей хребет ставав усе важчим, все більш непередбачуваним. Але разом із Ларсом та Сильвою, Ноель зрозумів — це була лише прелюдія до ще більшої небезпеки, що чекала їх попереду.