Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Я видихаю те, що, й сама не знала, сиділо в мені. Спускаю ноги на підлогу. Невпевнено йду до неї й обіймаю.

— Усе гаразд. Я знаю, що ти маєш на увазі. Я й сама хвилююся за нас усіх.

Вона гладить моє волосся, я опускаю руки. Ніна дивиться на мене.

— Вони ж не вважають це нещасним випадком, хіба ні? От що за холєра?

— Хтось зарядив рушницю, — відповідаю їй. — Це найвагоміший аргумент.

— Але навіть коли й так. Це міг бути будь-хто. Тітка Фло сама могла зробити це помилково, а потім побоялася зізнатися поліції. Якби хтось із нас хотів Джеймсової смерті, на біса заманювати його в бозна-яку діру, щоб убити?

— Не знаю, — відказую. Через спробу постояти навіть протягом короткої розмови, ноги втомлюються й починають труситися. Відпускаю Нінину руку і йду похитуючись до ліжка. — Я й справді не знаю.

— Я думаю лишень… — починає Ніна, проте слова обриваються.

— Що?

— Я думаю лишень… Облиш. Знаєш, хай яке там жахіття трапилося між тобою та Джеймсом, я гадаю, що тобі варто їм розповісти, — Ніна тримає мою руку. — Знаю, що не з моїм розумом міркувати про це, і мені слід піти до біса зі своєю непроханою порадою, але вважаю, хоч би що там було, не все таке безпросвітне, як ти малюєш. І буде значно краще, якщо ти розповіси їм усе зараз.

Утомлено заплющую очі, тру кляту пов’язку на лобі, що люто свербить. Зітхаю і розплющую очі знову. Ніна ще тут, руки в боки, поза свідчить про якесь войовниче занепокоєння.

— Я подумаю, — відповідаю їй. — Згода? Я подумаю. Обіцяю.

— Згода, — відказує Ніна. Її нижня губа відкопилена, як у дитини. Знаю, якби й досі там було металеве кільце напроти зубів, вона б ним точно клацала. Пам’ятаю цей звук під час іспитів. Дякувати Богу, Ніна зняла його, здобувши кваліфікацію. Вочевидь пацієнти не люблять хірургів із дірками на обличчі. — Усе, треба йти. Бережи себе, Шоу. Якщо тебе випхають без попередження, зателефонуй, добре?

— Звісно.

Ніна пішла, а я лежу, обмірковую її слова й думаю, наскільки вона має рацію. Голова пече та свербить, ще трохи й терпіти більше несила. Підводжуся, повільно йду, як стара бабця, до ванної кімнати, вмикаю світло.

Відображення, що зустрічає мене в дзеркалі, значно страшніше за вчорашнє. Обличчя болить не так сильно, проте синці майорять фіолетовими, жовтими, коричневими та зеленими барвами — зібрано всі відтінки, щоб художнику творити пейзажі Нортумберленда. Забачивши все це, я лиш криво усміхаюся. Проте я прийшла сюди не синці роздивлятися. Мене цікавить пов’язка.

Починаю з краєчка стрічки, потім видихаю полегшено, коли вона здирається із шаленим, проте приємним болем, бо маленькі волосинки на скронях та лінії волосся так і лишаються прилиплими до клею на стрічці, а пов’язка смикає рану.

Я очікувала побачити шви, проте нема жодного. Натомість — довгий огидний поріз, заліплений смужками, загалом схоже на… А хіба могли мене заклеїти суперклеєм?

Мені вистригли невеличке півколо на краєчку шкіри черепа, саме в тому місці, де поріз тікає у волосся, що вже починає відростати. Доторкаюся пальцями. М’які колючки, як гребінець для немовлят.

Полегшення. Полегшення від холодного повітря, що огортає мій лоб, змітає свербіж та позбавляє лещат пов’язки… Викидаю закривавлену шматину у відро й повільно йду до ліжка, досі розмірковуючи про Ніну. І Ламарр. І Джеймса.

Те, що трапилося між мною та Джеймсом, зовсім не стосується справи. Проте, можливо, Ніна має рацію. Ймовірно, мені варто про все зізнатися. Можливо, після довгого мовчання упродовж усіх цих років я відчую полегшення.

Нікому це не відомо. Ніхто не знає, окрім мене та Джеймса.

Як же довго я носила й плекала в собі злість на нього. І ось тепер її нема. Його нема.

Коли Ламарр прийде вранці, найімовірніше, я їй розповім. Чистісіньку правду, не лише правду, бо й усе, що я їй переповідала, було правдою. Але це не вся правда.

А правда — ось вона яка.

Джеймс мене кинув. Отже, він мене покинув, надіславши лише повідомлення.

Але те, що я приховувала останніми роками, — це причина. Чому. Він пішов, бо я була вагітна.

Я не знаю, в який саме з тих десятків, а може, й сотень разів, я завагітніла. Ми намагалися бути обережними, принаймні ми думали, що обережні.

Знаю лишень, якось зрозуміла, що надто довго не було менструації. Зробила тест.

Ми сиділи на ліжку в Джеймсовій кімнаті на горищі, коли я про все розповіла. Він побілів, дивився на мене широкими чорними очима, в яких засіла паніка.

— Не може… — почав він, потім додав. — Ти не могла…

— Помилитися? — закінчила я питання. Хитнула головою, навіть витиснула смішок. — Повір мені, ні. Я зробила вісім тестів.

— «Аварійні» таблетки? — вів він далі. Я спробувала взяти його за руку, проте він підвівся й почав рискати по невеличкій кімнаті.

— Уже запізно, але так, пила. Нам треба… — в горлі пересохло. Зрозуміла, що намагаюся стримати плач. — Нам потрібно в-вирішити…

— Нам? Це твоє рішення.

— Я хотіла поговорити з тобою. Я знаю, чого хочу, але це твоя д…

Також твоя дитина — це те, що я збиралася сказати. Проте ніколи так і недоговорила. Він зітхнув, ніби отримав ляпаса, й відвернувся.

Я підвелася й пішла до дверей.

— Лео, — його голос задихався, — зачекай.

— Слухай, — моя нога стояла на сходинці, сумка висіла на плечі. — Знаю, що це зараз вилилося на тебе. Коли будеш готовий поговорити… Зателефонуй, добре?

Але він так і не подзвонив.

Коли прийшла додому, зателефонувала розгнівана Клер.

— Де тебе чорти носили? Ти не прийшла! Я стовбичила з півгодини у фойє «Одеона», ти навіть не відповідала на дзвінки!

— Вибач, у мене були с-справи, — більш нічого не змогла вигадати.

— Що? Що трапилося? — вона допитувалася, але я не могла відповісти. — Я зараз зайду.

Він так і не подзвонив. Натомість пізніше увечері надіслав повідомлення. Післяобіддя я провела в Клер, сушила голову над тим, що робити, чи казати мамі, чи притягнуть Джеймса до кримінальної відповідальності, адже вперше це трапилося, коли мені було п’ятнадцять. Хоча зараз мені було вже шістнадцять, і від дня народження минуло кілька місяців.

Повідомлення надійшло близько восьмої.

Лі. Вибач, але це твоя проблема, не моя. Вирішуй сама. Більше мені не телефонуй.