Читати книгу - "Червоногрудка"

— А зараз мені час іти, — сказала вона. — Мій трамвай…

— Ясно, — повторив Харрі втретє, не рухаючись з місця.

— Сподіваюся, вам удасться знайти мого батька.

— Ми постараємося.

— На все добре. — Вона пішла геть, підошви її зашурхотіли по ріні.

— Розумієте, у мене маленька проблема… — почав Харрі.

— Дякую за допомогу, — сказав Харрі.

— Ну що ви, — відповіла вона. — Вам справді не доведеться робити великий гак?

— Зовсім ні, нам, так би мовити, по дорозі. — Харрі з хвилюванням поглянув на її тонкі дорогі шкіряні рукавички, на яких тепер був сірий бруд з кузова його «Форда». — Питання в тому, скільки ця розвалина ще протримається.

— У вас тут, я бачу, скромно. — Вона вказала на дірку в щитку приладів, де мала бути магнітола, але зараз звідти стирчав жмут червоних і жовтих дротів.

— Вкрали, — пояснив Харрі. — Тому й двері не замикаються — замок теж зламали.

— І тепер у неї може залізти хто хоче?

— Так, отаке роки роблять.

Вона розсміялася:

— Справді?

Харрі знову кинув на неї швидкий погляд. Можливо, вона належить до того типу жінок, які не зміняються помітно з роками, які виглядають на тридцять і в двадцять років, і в п’ятдесят. Йому подобався її профіль, ці витончені риси. На щоках у неї був природний рум’янець, а не та суха, нежива засмага, якої в лютому набувають жінки її віку в соляріях. Вона розстебнула манто, і він побачив її довгу, тонку шию. Харрі поглянув на руки, які вона незворушно схрестила на грудях.

— Червоне світло, — мовила вона спокійно.

Харрі натиснув на гальмо.

— Перепрошую, — виголосив він.

Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!

Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.

— Якісь проблеми? — запитала вона.

— Ні-ні. — На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. — Просто в мене погані спогади про це місце.

— У мене теж, — сказала вона. — Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. — Вона показала рукою. — Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.

— А хто вам це розповідав?

— Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.

Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе — остаточно і безповоротно.

— Так ви навчалися в Поліцейській академії? — запитав він.

— Ви з глузду з’їхали? — Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. — Ні, я вивчала право в університеті.

— Я теж, — сказав він. — У якому році ви туди вступили?

Ну й хитрун ти, Холе!

— Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.

Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.

— А ви?

— У дев’яностому, — відповів Харрі.

— Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!

— Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.

— Я теж! Було здорово, правда? — Вона поглянула на нього. Її очі блищали.

«Де? — думав Харрі. — Де ти була?»

— Так, було класно. — Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».

— Але якщо ми разом училися, у нас має бути багато спільних знайомих, — припустила вона.

— Навряд чи. Я вже працював у поліції, і мені було не до студентської тусовки.

Мовчки вони проїхали перехрестя з вулицею Індастрі-ґата.

— Можете висадити мене тут, — сказала вона.

— Вам саме сюди?

— Так, тут уже недалеко.

Харрі з’їхав на узбіччя, вона обернулася до нього. Неслухняне пасмо волосся впало їй на обличчя. Погляд м’який і холодний одночасно. Карі очі. Раптом Харрі сяйнула цілком несподівана і божевільна думка: йому захотілося поцілувати її.

— Дякую, — сказала вона, всміхаючись.

Вона повернула ручку дверцят. Але нічого не сталося.

— Даруйте, — сказав Харрі, перегнувся через неї і вдихнув запах її парфумів. — Цей замок… — Він з силою штовхнув дверцята, і вони нарешті відчинилися. Він почувався, мов п’яний.

— Може, ще побачимося, — сказала вона.

— Можливо.

Йому захотілося спитати, куди вона йде, де вона працює, чи подобається їй її робота, що їй ще подобається, чи кохає вона кого-небудь, чи не хоче вона піти з ним на концерт, хай і не на «Рага Рокерз». Але, на щастя, було надто пізно, вона вже віддалялася своїм балетним кроком по тротуару вулиці Спурвейсґата.

Харрі зітхнув. Він зустрів її півгодини тому і навіть не спитав її ім’я. Здається, час списувати його в архів. Достроково.

Харрі поглянув у дзеркало і найбезсовіснішим чином розвернув машину посеред вулиці. До Вібес-ґате було недалеко.

ЕПІЗОД 41

Вулиця Вібес-гате, Майорстуа, З березня 2000 року

Важко дихаючи, Харрі проминув четвертий сходовий марш. На порозі квартири на нього чекав усміхнений чоловік.

— Вибачайте за сходи. — Чоловік подав йому руку. — Сіндре Фьоуке.

У нього в очах, як і колись, горіла юність, але обличчя свідчило — так, він побував на двох світових війнах. Як мінімум. Залишки сивого волосся були зачесані назад. Поверх грубої червоної сорочки надягнуто светр. Рукостискання було коротким і міцним.

— Я щойно зварив каву, — сказав він. — Я знаю, навіщо ви прийшли.

Вони пройшли у вітальню, обставлену як робочий кабінет. Посеред кімнати, на бюро, стояв комп’ютер. Кругом були розкидані папери, на столах і на підлозі уздовж стін лежали стоси книг і журналів.

— Я тут ще не зовсім навів лад, — сказав він, розчищаючи для Харрі диван.

Харрі поглянув на стіни: жодних картин, лише календар з пейзажем Нурмаркі.

— У мене є великий проект, і я сподіваюся, він виллється в книгу. Історія війни.

— А хіба ніхто ще не написав такої книги?

Фьоуке розреготався:

— Як бачите, і не одну! Але вони писали не зовсім про те. А я хочу розповісти історію моєї війни.

— Зрозуміло. А навіщо це вам?

— Не хочу здатися претензійним, але ми, ті, хто там побував, повинні передати свій досвід майбутнім поколінням, перш ніж зійдемо в могилу. — Фьоуке сховався в кухні і тепер кричав звідти у вітальню. — Евен Юль зателефонував мені й сказав, що в мене будуть гості. Адже ви з поліції?

— Так. Але Юль казав мені, що ви мешкаєте в районі Холменколлена.

— Ми з Евеном не надто часто спілкуємося. Я вирішив не міняти номер телефону — адже