Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пізно.
Зачепив краєм ока ледь помітний рух у вікні, за фіранкою.
Помітили.
Уже ні про що не думаючи, подався вперед, постукав.
Двері прочинилися не відразу й не на всю ширину. В утворену шпарину висунувся гострий носик. На незваного гостя з цікавістю та водночас із острахом дивилася молода веснянкувата дівчина зі світлим, недбало, вочевидь похапцем забраним під хустку волоссям. Швидкий погляд обмацав незнайомця у полотняних штанях, сірій льняній сорочці, вдягнутій поверх і застебнутій на один ґудзик жилетці та картузі з гострим козирком. На Климів смак, жодна із цих речей не пасувала одна до одної. Та це все, що вдалося нашвидкуруч підібрати у поліцейському гардеробі. Не йти ж йому у своєму.
– Кого треба? – цвірінькнула дівчина.
Перш ніж відповісти, Кошовий сторожко зиркнув на всі боки, мовив:
– Ігната клич.
– Добрий день, – не знати чого привіталася дівчина раптом.
– Здоров, – кивнув Клим, старанно наслідуючи манеру подільських босяків та цідячи крізь зуби: – Я зайду чи сам вийде?
– Хто?
– Не мороч голову, красуне. Ярцев Ігнат, він тут. Зви його.
– Нема ніякого Ярцева, – сказала дівчина. – Ви помилилися, у нас такі не живуть.
– А які у вас живуть? – вицідив Клим, тоді ступив ще крок уперед, поставивши ногу на поріг між дверима й одвірком. – Cлухай, дівко, нема в мене часу на цирліх-манірліх. Гукни мені бігом Ігната Ярцева. Скажи – пан Князєв кланяється через пана Дановича.
Виткнувшись назовні більше, дівчина теж покрутила головою, легенько стукнула пучками пальців Клима в груди:
– Тут стійте. Далі не йдіть. До вас вийдуть.
Зникла всередині, зачинившись. Чекати довго не довелося – двері прочинилися, цього разу ширше. У проймі з’явився кирпатий молодик, русяві пасма давно не стрижені, легким жестом відкинув волосся з лоба.
Середнього зросту, міцний, широкий у плечах, очі швидкі. Від піджака тягнуло знайомим уже запахом – увесь прокурений махоркою. Пальці правої руки ніби між іншим крутять ґудзик, граються. Поли розстебнуті, погляд спокійний. Сам хлопець виглядав звичайно, на вулиці такі не привертають уваги, їх не запам’ятовують. Дивиться перед собою спокійно, в очах не читається нічого. Змірявши Клима поглядом із голови до п’ят і назад, для чогось облизав репані губи, прогудів:
– Ну?
– Ярцев – ти?
– Ну?
– Заїло? – Кошовий знову роззирнувся, усім своїм виглядом показуючи надмірну стурбованість, навіть не боячись зараз переграти. – Доведеш, що ти – Ярцев?
– Кому?
Тут Клим не подумав. Виправдовуючи свою поведінку, втягнув голову в плечі, стишив голос, зробив круглі очі.
– Так і будемо стояти? Може, пустиш усередину? За мною можуть стежити.
– Хто?
Ярцев далі стояв, немов уріс у підлогу. Зовнішня простота оманлива – у цьому кирпані відчувалася чимала сила. Відчуття небезпеки повернулося.
– Не знаю, – зачастив Клим. – Пан Данович, коли посилав мене сюди, попереджав – можуть стежити. Тому спочатку писав записку для тебе. Потім передумав, порвав. А клаптики при мені ж спалив. Не дай Бог, каже, тебе схоплять і знайдуть таку записку. Краще на словах перекажи.
– Що?
Зі свого місця Ігнат не думав сходити. Лівою рукою міцніше вперся у двері. Пальці правої далі гралися ґудзиком. Глядиш, відірве…
– Ти, бачу, балакучий. Як із тобою баби живуть…
– Не твоє собаче діло. Кажи і провалюй звідси.
– А ти ще й не ввічливий…
– Халдея ресторанного знайди. Вони шаркають. Говори, із чим прийшов.
– Прямо тут?
– Я звідси добре чую. Ну?
– Не запряг! – огризнувся Кошовий. – Тьху, моє діло маленьке… Значить, пан Данович дізнався, що поліція скоро буде тут. Заплатив мені, аби я прийшов сюди й попередив. Є адреса. Там поки безпечно. Далі пошукає іншу явку, надійнішу. Це все, Ярцев, – якщо ти Ярцев.
– А як не Ярцев?
– То перекажи Ярцеву! – Він не грав, терпець справді уривався. – Тільки я чекати не збираюся! Моє завдання – провести, куди треба! Нема, бач, особливої радості з такою колодою байки травити!
Озирнувшись, чи даючи комусь знак, чи просто дивлячись, що там робиться, кирпатий вийшов з будинку, старанно причинив за собою двері. При цьому правицю не опускав, пальці і далі смикали ґудзика. Посунувши вперед, відтіснив Клима, змусивши позадкувати.
– Ярцев, – кивнув, знову поправляючи п’ятірнею волосся. – Веди, куди треба. По дорозі розкажеш.
– Нічого я не знаю! Там уже чекають, знають більше. Моє діло…
– Куди йти? – перервав Ігнат.
– Давно б так. Пройдемо ногами в бік залізниці. Там, за колією, вже чекає коляска. Точної адреси не знаю. То все до візника, наша людина. Пан Данович конспірується. Не дає всю інформацію одній людині, не довіряє.
– Правильно, – легко погодився Ярцев. – Нікому довіряти не можна. Тільки ти, чуєш, веди. А то я блукаю тут, де б не був.
– Вперше в нас у Львові?
– Вперше. Думав – зробимо все й відразу назад. Бач, затримався. Чого стоїмо?
Кошовий глипнув через Ігнатове плече.
– Так підеш? Речей не треба?
– Які там речі… Все із собою. Сам підганяв. Гайда, не стій. Тебе як звуть, до речі?
– Клим, – не було смислу вигадувати собі ім’я.
– Мені яка різниця… Хай буде Клим…
– Для чого ж питаєш?
– Ти ж знаєш, як мене кличуть. Гайда, гайда.
Вони вийшли на вулицю.
Спершу рухалися мовчки, Ярцев – трохи позаду. Не встигли пройти двох сотень кроків, як Ігнат сіпнув Кошового за плече, киваючи у найближчий провулок.
– Туди.
– Нащо?
– Зріжемо. Сам же говорив – стежити можуть.
– Зріжемо? Ти ж плутаєшся…
– Ти – ні, як бачу, – Ярцев знову облизав губи. – Місцевий, так веди. Провулками завжди можна зрізати, хіба ні?
Сперечатися було небезпечно. Розкритися легко. Біля колії справді чекав перевдягнений візником агент із коляскою. Але звідти Клим ішов сюди прямою дорогою, не манівцями. Звертаючи в провулок, прикинув подумки – напрямок руху знає. Не ліс, не блукатиме. Передмістя не виглядало аж надто заплутаним, розберемося.
Бічна вуличка впиралася у глухий кут. Зате Клим помітив єдиний тут поворот, рушив туди: вже точно не помилиться. Кудись та вийде, головне – рухатися вперед.
Аж раптом сталося неочікуване.
Ярцев, котрий досі ступав спокійно й розмірено, враз перетворився на швидку сильну змію. Іншого порівняння не прийшло, коли Ігнатій налетів на нього, штовхнув, шарпонув, атакуючи, немов хижий плазун у джунглях, – про них теж писали у пригодницьких романах. Але з кожною миттю все, що відбувалося з Климом, нагадувало вгадану історію з хорошим переможним кінцем усе менше й менше.
Особливо – наставлене револьверне дуло.
Зброю Ярцев вихопив, пустивши нарешті ґудзика та відкинувши
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Адвокат із Личаківської», після закриття браузера.