Читати книгу - "Андріївський узвіз"

Студент з товаришем витрушують всі свої кишені, віддають дядечку троячку і тільки так позбуваються джерсі. В обох них ця пригода значно прискорює процес обміну речовин. Вже на виході з гастроному речовини так тиснуть на міхур, міхур на голову, а голова на ноги, що ті самі знаходять кущ. Але довкола куща постійно товчуться люди, тому вони мусять бігти в готель, що поблизу, і шукати там двері з позначкою "М". В цей момент вже за кілька кроків до звільнення їх зупиняє багатоголосе "горь-ко!". А це означає, що поруч, в бенкетному залі гуляють весілля. Хтось із того боку розчиняє перед ними двері, і хлопці стають свідками палкого поцілунку. Поки всі підбадьорюють молодят, студент пригадує, що він сьогодні не обідав, ступає на територію весілля й тягнеться до тарілі, на якій у вигляді рибини викладено м’ясо асорті — шинка, суха ковбаса кількох типів, буженина і балик. Студент, щоб не зруйнувати композицію, тягне шматок із середини, але соковита плоть різних тварин так злиплася, що вже не хоче розлучатися. Студентові здається, що рибина підскочила і вчепилася йому у руку. I йому нічого не лишається, як підхопити її і притиснути до себе.

Гей, кричать йому з усіх кінців залу, що ти робиш?

Студент, не випускаючи з рук улову, задкує на вихід. Товариш робить те саме, ще й по дорозі з крайнього столика прихоплює пляшку коньяка.

Хто це, не розуміють батьки наречених, такі? Ми хіба їх запрошували?

Кілька червонопиких молодців, не чекаючи сигналу, вихоплюються у прохід і біжать слідом за крадіями, спочатку коридорами, а тоді й незкінченними слизькими сходинками, які сполучають готель із центральною магістраллю міста. Подолавши два прогони, хлопці бачать, що під ними, прямо по курсу, на обочині причаївся і газує міліцейський "бобік". Вони краєм ока помічають ліворуч від сходів неосвітлений будівельний майданчик, видряпуються на паркан і разом зі своїми розбухлими міхурами гепаються у пітьму. Матюки, відсапування й гупанина пролітають повз них спершу долі, а тоді під гору. За цей час темрява рідкішає, і в ній помалу проступають обриси прямокутників і кубів. Хлопці бачать, що це — не простий будівельний майданчик. Тут невдовзі мусить повстати пам’ятник головному велету людства. Тому і паркан тут не має дірок, і земля не засмічена ні побутовим послідом, ані металобрухтом…

Більшість людей переконана, що головний велет людства (залізний, кам’яний чи дерев’яний — не має значення) народжується, як і всі ми, одразу й повністю. З брили мармуру чи граніта. Скульптор їде в копальню і каже робітникам: вріжте мені кавалок оцієї скелі. Ті чесно виконують наказ, вантажать бегемота на баржу чи на рейки і везуть у майстерню, де митець шість днів і багато років довбе граніт долотом, шкребе його, тоді полірує й нарешті, встановлює на якійсь командній висотці. А сам, дуже змучений, але задоволений, їде на курорт.

Але це не так. Виявляється, головний велет людства народжується не в одній, а в кількох утробах, з яких він виходить окремими, не пов’язаними між собою шматками. Ці шматки пакуються в ящики та коробки, а тоді на закритих вантажівках звозяться докупи, під майбутній п’єдестал. Деякі фрагменти тіла лежать у контейнерах, накритих фанерними щитами з гаслами, інші — у ще заколочених ящиках, а решта — просто загорнені у брезент. Процес народження велета — це завжди таємниця.

Не виключено, припускають хлопці, що деякі з цих частини тіла потай від людей паруються ночами і, навіть, плодяться. От чому зараз тут не дві, і не три, а п’ять голів. І у кожної з тім’я стирчить гак.

Та й гасла і транспоранти — це теж не лише захист від стихій і вандалів. Це — наші заповіді, на них є все, що нам треба для життя, — цифри й показники різних галузей промисловості, заздоровні заклики "хай живе", імена героїв, здобутки й прозріння в майбуття.

А от, питає студент у товариша, як ти думаєш, що вони роблять з зайвими членами?

Я, каже товариш, думаю… Все! Пішла нафта!

І в мене, студент бере на мушку обтягнену червоно-білою китайкою фанеру і заходиться звільняти на неї свій міхур, пішла! Разом з газопроводом "Дружба"!

Кайф, стогне товариш.

Так, ричить студент.

Про всі члени, видихає, нарешті, товариш, я не знаю, а от голови не пропадуть. Парки, привокзальні майдани, актові зали, військові училища… Треба лише гаки висмикнути.

Народ, каже йому студент, і парти!

Де?

Ось!

Його кисло-гаряча цівка розчинила фарбу на транспоранті і з "партії" зробила "парти".

Родина, каже йому на це товариш, мат!

Його струм просвердлив дірку там, де щойно стримів м’який знак.

Парти, каже студент, дотепніші.

Мат, каже товариш, главніший.

Так, сперечаючись, вони лишають гостинний майданчик, спускаються на магістраль і шукають, де б їм в теплі, під дружню розмову спожити весільний коньяк. По дорозі вони обростають приятелями, в яких також є чим зігрітися, але нема де.

Як добре було би, міркують вони вголос, якби у нас скрізь були кав’ярні. Як у Парижі. Щоб можна було цілий вечір сидіти, народжувати геніальні ідеї, писати вірші на серветках, читати їх довговолосим дівчатам, а між поцілунками розмовляти про кіномистецтво.

По дорозі їм трапляються кав’ярні, але не встигають хлопці вмоститися в якійсь із них, як підзорлива влада висмикує з-під них стільці і з сидячої точки громадського харчування робить стоячу. А