Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

«Вежа», — промовляє він самими губами, бо більше навіть хрипіти не подужає.

— А щоб вам пусто було — тобі й твоїй сраній Вежі, — каже Едді, повертається, щоб іти, а потім здивовано обертається знову, бо відчуває мертву хватку Роланда на своїй руці, ніби на зап'ястя наділи наручник.

Деякий час вони дивляться один одному у вічі, а потім Едді каже:

— Ну добре. Нехай!

«На північ, — самими губами промовляє стрілець. — Я ж казав тобі, на північ». А чи казав насправді? Йому здається, що так і було, але пам'ять підводить, все губиться. Губиться, бо тасуються карти.

— Звідки ти знаєш? — раптово, розлютившись від власного безсилля, кричить на нього Едді. Він піднімає кулаки, неначе наміряючись вдарити Роланда, а потім опускає їх.

«Просто знаю, і крапка. То навіщо ти марнуєш мій час і сили своїми дурними питаннями?» — хоче відповісти він, але не встигає, бо

тасуються карти

його кудись тягнуть, тіло підстрибує і б'ється, голова безсило мотиляється з боку в бік, він прив'язаний до якоїсь химерної волокуші власними кобурами, і лунає голос Едді Діна: він співає моторошно знайому пісню, настільки знайому, що йому спочатку здається, ніби це якесь марення:

«Гей, Юдо… не мудруй… якусь сумнууууу пісню… до ладу припасуй…»

«Де ти це почув? — хоче спитати він. — Ти чув, як я її співаю, так, Едді? І взагалі, де це ми?»

Але не встигає він щось запитати, як

тасуються карти

«Корт би відірвав хлопцеві голову, якби побачив цю хитромудру штуку», — думає Роланд, роздивляючись волокушу, на якій він провів весь день, і сміється. Розсміятися вдається не дуже. Звук такий, наче великою хвилею на берег вивалило купу каміння. Він не знає, як далеко вони вже зайшли, але, мабуть, далеко, бо Едді геть змучений. Він сидить на камені в світлі дня, що вже згасає, тримає один із стрільцевих револьверів на колінах, а наполовину повний бурдюк із водою — збоку. Його нагрудна кишеня трохи випинається. Там кулі із задньої частини патронташа — запас «хороших» куль, що стрімко зменшується. Едді зав'язав їх у вузол, зроблений зі шматка власної сорочки. Основна причина швидкого зменшення кількості «хороших» куль полягає в тому, що кожна четверта-п'ята дає осічку.

Едді, який уже клював носом, підводить голову.

— Чому тобі так смішно? — питає він.

Стрілець заперечно махає рукою і хитає головою. Бо розуміє, що помилився. Корт не став би відривати Едді голову за чудернацький винахід — волокушу, навіть попри її дивний і жалюгідний вигляд. Роланд вважає, що Корт міг би навіть пробурчати щось на кшталт компліменту — це була така рідкість, що хлопець, з яким це траплялося, навіть не знав, як реагувати, а просто стояв, роззявивши рота, мов риба, витягнута з кошика кухаря.

Дві гілки тополі приблизно однакової довжини і товщини слугували для каркаса. Мабуть, їх відламало вітром, вирішив стрілець. Едді використав також і менші гілки, присобачивши їх до двох головних усім підряд, що трапилося йому під руку: кобурами, клейкою стрічкою, яка кріпила чортів порошок у нього на грудях, навіть ремінцем із сиром'ятної шкіри, витягнутим із капелюха стрільця, та шнурками з кросівок самого Едді. На цьому каркасі він розклав стрільцеву постіть зі скатки.

Корт не вдарив би його, бо, незважаючи на свою недугу, Едді не склавши руки сидів навпочіпки, оплакуючи долю: він щось робив. Він діяв. Намагався щось зробити.

І Корт міг би похвалити його: грубо, майже бурчливо (такою вже була його манера), — тому що, попри весь свій химерний вигляд, ця штуковина була дієвою. Доказом цьому були довгі паралельні сліди, що тягнулися узбережжям до точки на краю перспективи, у якій вони сходилися.

— Ти хоч одне з них бачиш? — питає Едді. Сонце сідає, простилаючи по воді помаранчеву стежку, і стрілець розуміє, що цього разу був у відключці понад шість годин. Він почувається сильнішим. Піднявшись і сівши, він дивиться вниз, на воду.

Ні саме узбережжя, ні земля, що простирається до західного схилу гір, майже не змінилися. Він бачить, що трохи інакшими стали ландшафт і те, що трапляється під ногами (наприклад, ярдів за двадцять ліворуч і ярдів на тридцять ближче до води купкою пір'я, яке роздмухує вітер, лежить мертва чайка), але якби не ці дрібниці, то місце, де вони перебувають зараз, нічим би не відрізнялося від того, звідки вони починали свою путь.

— Ні, — каже стрілець. А потім: — Так. Он там один.

Він показує, де саме. Примружившись, Едді киває. Сонце опускається нижче, помаранчева стежка дедалі сильніше забарвлюється в колір крові, а з хвиль, спотикаючись, виходять перші потвори і лізуть вгору узбережжям.

Двоє з них незграбно мчать до мертвої чайки. Переможець забігу хапає її клешнею, розриває і починає напихати в пащу гнилі останки.

— Дид-е-чик? — питає він.

— Дум-е-чум? — відповідає переможений. — Дод-е…

БА — БАХ! Роландів револьвер ставить крапку в питаннях другої потвори. Едді спускається і хапає її за спину, не випускаючи з поля зору її приятеля. Однак той не становить загрози — він зайнятий пожиранням чайки. Едді приносить здобич. Вона досі смикається, піднімаючи й опускаючи клешні, але невдовзі перестає ворушитися. Хвіст востаннє вигинається дугою, а потім, замість того щоб розігнутися вниз, просто опадає. Боксерські клешні безсило повисають.

— Скоро подам обід, маста, — каже Едді, імітуючи вимову слуги-негра. — У меню сьогодні філе повзучого гада і філе гада повзучого. Що вам більше до вподоби, маста?

— Я тебе не розумію, — каже стрілець.

— Та все ти розумієш, — відповідає Едді. — Просто у тебе нема почуття гумору. Куди воно поділося?

— Мабуть, його відстрелили у котрійсь із війн.

Почувши це, Едді посміхається.

— Сьогодні у тебе трохи жвавіший голос і вигляд, Роланде.

— Здається, я й почуваюся жвавішим.

— Ну, тоді, може, завтра ти навіть зможеш трохи пройти сам. Чесно кажучи, друже, тягнути тебе важко до всирачки.

— Я спробую.

— Гляди мені.

— Ти теж трохи краще виглядаєш, — наважується сказати Роланд. На двох останніх словах його голос ламається, наче в молоденького хлопчика. «Якщо я зараз не перестану говорити, — думає він, — то не зможу говорити більше ніколи».

— По-моєму, жити буду. — Він дивиться на Роланда поглядом, який нічого не виражає. — Хоча ти ніколи не дізнаєшся, як близько я стояв до того, щоб померти. Одного разу я взяв твого револьвера і приставив собі до скроні. Звів курок, трохи потримав, а потім опустив. Відпустив курок і сховав револьвер назад у кобуру. Іншого разу, вночі, в мене почалася конвульсія. Здається, це сталося на