Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

Ось вони втрьох у чудовій злагоді ковзнули додолу, вправно, потроху, мірою свого зниження згортаючи вітрила, і нарешті безгучно приземлилися перед своїм польотним інструктором та Великим Господарем.

— Молодці, всі до одного, — тихо похвалила Варіс Лодд. — Любо дивитися.

Потішено зашарівшись від цих хвалебних слів, Рук усміхнувся. Згадав, якою зверхньою, байдужою видалася йому Варіс Лодд на початку. Але як же він помилявся! Того першого ранку, коли вона відвернулася і пішла від них геть, він наздогнав її — йому так хотілося відкритись, як його звати.

— Я — Рук Човновод! — відрекомендувався він.

А вона обернулася, поклала руку йому на плече і тепло всміхнулася.

— Ти міг би цього й не казати! — відповіла Варіс. — Я б хоч де впізнала оці сині очі. Гай-гай, поглянув би ти на себе. У якого гарного юного підмайстра ти виріс! Біжи, дістань свого небесного човна, Руку Човноводе, а тоді приходь — підобідаємо за моїм столом.

І від тієї хвилини Рукові завжди видавалося, ніби Варіс десь тут, біля нього, немовби сув’язь між ними, започаткована стільки років тому, коли вона була знайшла його в нетрищах Темнолісу, ніколи відтоді не уривалася. Часами вона нагадувала йому Фелікса — своїми веселощами та грайливістю. Але Варіс могла бути й поважною та доскіпливою, як Альквікс Венвакс, незгірш. Одначе цей весь час вона була тут для нього: старанно його навчала і запалювала на все більші й більші здобутки, ба навіть подвиги. І ось тепер він стояв перед нею, своєю вчителькою, здійснивши останній свій навчальний політ.

— Отепер ви всі вже готові, — проголосила вона, вклонившись, як того вимагала чемність. — Пора вам, друзі Землі й Неба, вирушати у ваші трактатні подорожі!

Парсимон також схилив голову в поклоні:

— Хай вам щастить у всіх ваших мандрах! І повертайтеся щасливо до нас, на Вільні галявини, любі мої, кохані мої Бібліотекарські Лицарі!

Рукове серце калатало — от-от порветься. Йому хотілось закричати: на радощах, від полегші та передчуття майбутнього, — але натомість він лише, разом зі Стобом та Маґдою, низенько вклонився і стиха проказав:

— Присягаємо Землею і Небом, ми вас не підведемо!

І тут у їхній тихий, урочистий обряд удерлося надсадне рипіння грубих коліс, що котилися по світляковому помості: один волоріг тяг бідку в супроводі двох вільногалявинських охоронців на зубощирах. Рук обернувся.

Тихо стогнучи, на задку візка лежав юний підмайстер, по чиєму вбранню гостривника ножів розпливалася темна пляма. Парсимон кинувся до візка.

— Ми знайшли його на Північному кордоні, — доповів перший охоронець, дрібногоблін, салютуючи Великому Господареві. — Він каже, що йшов із групою підмайстрів від Нижнього міста, аж сорокухи влаштували їм засідку. Запевняє, ніби ті знали про їхній прихід.

— Це правда? — запитав Парсимон, схилившись над зраненим підмайстром.

— Так, пане, — прошепотів неборака, чиє обличчя було бліде і спотворене болем. — Вони присочили нас у Східному сідалі, оточили на горішніх хідниках і перебили до ноги, одного по одному.

Парсимон поплескав його по руці:

— Ну, ну, твоя подорож і справді виявилася жахливою, але ж ти таки довів її до кінця — ось що головне! Ми поставимо тебе на ноги. Авжеж! Ми тобою дуже й дуже дорожимо! — І додав, киваючи охоронцям: — Занесіть його до вежі й приведіть Щипа — гріх втрачати такого хороброго юного підмайстра!

Охоронці поспішили винести пораненого. Варіс рішуче підійшла до Парсимона.

— Мені це страх не подобається, — без околясів рубонула вона. — Це вже третя група наривається на засідку.

Ми не можемо дозволити собі таких втрат, Великий Господарю. Сторожі Ночі вбиваються в потугу. Я відчуваю: вони доклали до цього рук!

— Можливо, й твоя правда, люба Варіс, — розважливо кивнув головою Парсимон. — Але цю справу мають вирішувати Рада Вільних галявин та панове професори у Старому Нижньому. А тепер нам треба пошанувати наших хоробрих юних друзів, що стоять перед нами, тож-бо тим часом не будемо про це говорити. — Він обернувся до Маґди, Стоба та Рука. — Ви вільні. Вечеря чекає на вас у горішній їдальні.

Рук уже крутнувся йти за товаришами, аж загледів Ксанта, майже непомітного в затінку: обличчя посіріле, губи тонкі, безкровні. Їхні очі зустрілися.

— Ксанте! — покликав Рук.

Ксант злодійкувато відвів погляд убік.

— Ксанте! — гукнув Рук голосніше. — Ходи з нами!

— Облиш його, — порадила Маґда. — Він же знає, де нас шукати, як захоче прилучитися. Либонь, йому зараз страшенно кривдно: біда з ногою, а так хочеться виступати в тій самій ролі, що й ми.

Рук кивнув головою. Але, хоч і знав, що Маґдині слова не позбавлені глузду, — не повірив. Бо не сум, не жаль і навіть не заздрощі догледів він у Ксантових очах.

Він догледів у них провину.

Після лютої грози, що шаленіла цілу ніч і цілий ранок, небо очистилося десь ополудні. Лишилося від того її буяння хіба біле шмаття хмар, яке мчало по небу, немовби натираючи його до блиску, та ще оновлений Темноліс унизу, який виглядав достоту так, ніби кожен його листочок допіру вимито й начищено, щоб він міг висявати у срібному сонячному промінні.

Рук вправно скерував небесного човна в обхід великого сон-дерева і полетів далі понад самими зубчастими хащами тернолезу. Від хвилювання серце так калатало, аж, здавалося, от-от вискочить з грудей. Йому самому не вірилося: тільки вчора увечері «склав» останній політ підмайстра, а