Читати книгу - "Репетитор"

— Дайте мені доступ до серця, все решта — дурниці!

— Шок — дурниці?!

— Я тільки хірург! Носилки! Шок — ваша проблема, пане анестезіолог.

— Помиляєтесь! Ви…

…Він щільно причиняє за собою двері. Бородань теж кудись зникає (по ноші?). На майданчику другого поверху залишаються тільки він і…

ДІТИ.

Коли його перестане тягти на подвиги?

Віра — у піжамі, з косичками — стоїть біля сходів, тримається за перила і кричить. Пронизливо, затято. Зупиняється перепочити і знову кричить. Ніби її ріжуть.

Остап ховається у своїй кімнаті — двері розчинив навстіж, а переступити поріг несила, — лише задубілим поглядом прикипів до дверей батькової спальні і морщиться, коли крик сестри стає особливо дошкульним.

Хвилину тому Андрієві Шелепінському здавалося, що найстрашніше — позаду.

А найстрашніше — ось воно.

„Цікаво, що вони встигли побачити? І що буде, коли повз них понесуть ноші з їхнім батьком?“

— Так, народ! — бадьоро і безсовісно починає він наступ на цих дітей, не маючи в голові жодної думки, жодної програми дій. Свідомість його ще сидить там, за журнальним столиком, колисав біль у колінах і молиться, щоб не чіпали. — Мене звідти витурили, уявляєте?

Він спантеличено розводить руками, мовляв: подуріли вони там, чи що?… І нова, запізніла на цілу хвилину думка ошпарює окропом: „А раптом я з ніг до голови обляпаний КРОВ'Ю?“

Запізно. Вони повертають до нього голови і втуплюються у нього очима… Прокинутись би, негайно і без права повернення у цей жахливий сон.

— А ну їх всіх! — махає рукою, не витримуючи їхніх поглядів. — Краще ходіть покажіть мені вашого комп'ютера. Я бачив у тебе веб-камеру, Остапе. Віро, хочеш побачити себе в кіно?

Він простягає їй долоню досить рішуче, залишаючи при цьому право вибору за нею. Будь-яка дія породжує протидію, тиск породжує опір, напад — захист. А все разом може призвести до реанімації.

Ось чому, коли хтось з осклілими очима і побілілими пальцями вибирає поручні, а не простягнену на поміч долоню, майже нічого не можна з цим вдіяти, не можна шарпати, хапати, тягти. Лякати не можна, думається йому. Навіть коли цей „хтось“ дуже маленький. Хоча… в ситуації SOS стояти і чекати, коли „хтось“ ризикне покинути облюбований прихисток, — теж нереально. Особливо, якщо внизу у вхідні двері вже заносять ноші.

Аж коли Остап, допетравши що до чого, збліднувши, хрипко, але авторитетно потверджує: „Точно, Вір, ти ще ніколи не бавилася в мене на компі. А там такі суперові стрілялки є, — пальчики оближеш“, — аж тоді вона вигулькує зі свого сховку, підноситься навшпиньки і здивовано кліпає оченятами:

— Стрілялки?

Але рук від перил завбачливо не відриває.

Чути, як люди з ношами завертають до сходів.

Мерщій! — кидає він поглядом Остапові, і той — несподівано чітко — приймає передачу.

— У мене такі стрілялки, що твоєму Стасику і не снились.

На Остапа важко дивитись, але його наживка спрацьовує:

Віра вкладає свою долоньку до руки Андрія і підтюпцем біжить за ним до братової спальні. За півмиті до того, як на майданчику другого поверху з’являються ноші.

Андрій плечем зачиняє за собою двері, випускає Вірину долоньку і… залишається віч-на-віч з Остапом.

„Саме час прокинутись“.

Скривившись, наче хто цілиться йому стоватовою лампочкою у вічі, над силу ворушачи тремтячими губами, Остап Дудій запитує свого єдинокровного старшого брата:

— Як ВІН?

І старший брат не знаходить нічого кращого, як відповісти:

— Він ще живий…

А Віра вже просить: „Покажи мені стрілялки!“. І не залишається часу і сил сказати щось більше.

Остап рвучко розвертається, садить Віру на високе, з коліщатками кріселко, вмикає комп’ютера, схиляється над сестрою, бере її руку в свою, натискає разом з нею одну клавішу, другу… Час від часу крадькома витирає рукавом очі. І вдає, що не чує, як за стіною проносять повз них ноші з їхнім батьком.

А Андрій Шелепінський, перш ніж податися за ними, встигає подумати:

„Цікаво, чи залишаться після такого тлуму, юрби хоч якісь СЛІДИ на місці злочину?“

До кабіни „швидкої“ він заскакує вже на ходу.

За три дні по незабутньому частуванні у незабутній забігайлівці Андрій зрозумів, що сидіти в хаті, начепивши на очі, думки й почуття сонценепроникні жалюзі, зневажати себе так, що часом хочеться самого себе змести на долівку й розчавити, мов таргана… сидіти, забувши про день і ніч, туманіти від цього всього і ЧЕКАТИ — найогидніший спосіб чогось дочекатися.

Не те, щоб він зовсім не намагався закликати себе до порядку.

Намагався. Просто йому змалку легше давався непослух, і всі оті заклики до його сумління негайно і власноручно ним анульовувалися.

Так було й цього разу. Поки не скінчилася кава.

Третього чи четвертого дня, підвівшись з квадратною головою зі свого улюбленого крісла, Андрій ненароком копнув ногою порожню півлітрівку і затулив вуха від її дзенькоту. Навпомацки рушив до кухні, намацав у підвісній шафці коробочку „Якобс“ — порожню.

До кави його привчив Славко тими благословенними вечорами, коли вони валандалися майже до рання від однієї кафешки до другої.

Андрій перерив усю кухню вздовж і впоперек. Дарма. Залишилася лише розчинна кава. Не пий, братику, інженером станеш… чи як там у казці?

Запаривши цю так звану каву, підніс її до носа, понюхав і відставив убік. Цього пійла він і справді пити не збирався. А по справжню каву