Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » У нетрях темнолісу 📚 - Українською

Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

395
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У нетрях темнолісу" автора Пол Стюарт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 54
Перейти на сторінку:

Вогненний сучок кривавника, мов пущений із пращі, вилетів із недбало розпаленого піратами вогнища і застряг у гіллі сон-дерева. Дерево почало тліти, задимувало і за кілька годин спалахнуло полум’ям. Під подувами свіжого вітерцю вогонь швидко поширився по всьому лісі. І тепер на Живчика сунула суцільна, від землі й аж до верхівок, стіна червоно-оранжевого полум’я.

Пекло неймовірно. Живчик і незчувся, як уже був на ногах. Біля нього гримнула додолу палахкотюча гілка, іскри сипонули з неї краплями розтопленого золота. Не гаючи часу, хлопець кинувся навтікача.

Вітер дув йому в спину, а він мчав і мчав, відчайдушно намагаючись дістатися кінця вогняної стіни ще перед тим, як вогонь його проковтне. Він біг так, як не бігав ще ніколи, однак і цього виявилося замало. Суцільна стіна вогню починала змикатися в коло. Ще трохи — і Живчика оточить полум’я.

Смерділо смаленим волорогове хутро, піт заливав обличчя і тік по спині, голова гула від розпеченого повітря, яке ставало дедалі гарячішим. Вигнуті краї вогняної стіни нестримно бігли назустріч одні одним, щоб замкнути коло.

— Хутчій! — підганяв себе Живчик. — Іще хутчій!

Ось він пробіг повз рибожаба, який незграбно і повільно перебирав своїми вузлуватими передніми лапами. Летючий хробак, збитий із пантелику жаром та димом, літав і літав колами, аж поки ввігнався в полум’я і гучно вибухнув, лишивши по собі цівку смердючої пари. Праворуч від себе Живчик побачив, як в’юняться вусики смоляної лози, марно намагаючись порятуватись від дедалі ближчого вогню. Дуб-кривавник, де гніздилася лоза, щойно перші омахи полум’я лизнули його стовбур, несамовито заскрипів і заверещав.

Живчик біг без упину. Вогненний мур перед хлопцем уже майже зімкнувся. Ще трохи — і він у пастці. Єдиним шансом заціліти лишалося проскочити у вузенький прохід між двома високими стінами вогню. А вони невблаганно зсувалися, ніби дві половинки довжелезної завіси, почепленої десь під небесами. Живчик щодуху ринув у прохід. Легені обпекло жаром та ядучим димом, усе попливло перед очима. Ніби уві сні, він дивився, як змикаються мерехтливі завіси.

Живчик зупинився і розглянувся довкола. Він стояв просто посередині палаючого кола. То був кінець.

Повсюди навколо нього димували кущі та гілки. Вогонь то вщухав, то знаходив собі нову шпарину і розгорявся деінде. Шкварчали і парували м’ясисті рослини, коли волога всередині їхніх масивних гілок починала закипати. Вони дедалі роздималися, аж поки якоїсь миті вибухали з оглушливим гуркотом. Мов корки від пляшок із лісовою шипучкою, злітало в повітря на струменях спіненої рідини їхнє насіння.

Рідина гасила вогонь. Та тільки на якусь мить. Живчик позадкував від полум’я, яке сунуло на нього. Озирнувся назад. Вогонь підкрадався все ближче й ближче. По праву руку, по ліву — він брав хлопця у лещата. Живчик звів погляд на небо.

— О темнолеснику, — прошепотів він. — Допоможи!

І раптом гуготіння вогню заглушив якийсь страхітливий гук. Живчик обернувся. За яких двадцять ступнів од нього танцювало фіолетове полум’я світляка. Знову щось гучно зарипіло, затріщало. Живчик бачив, як згори донизу затремтіло все дерево. Ще трохи — і воно його причавить. Він занишпорив круг себе очима. Ані тобі куди втекти, ані де сховатися, і нічогісінько, чим би можна було прикритися. Знову довкола пішли виляски від того самого гуку — рипучого, гострого і прикрого, достоту схожого на тріскіт хворого зуба, коли Живчик видирав його з розпухлої блукай-бурмилової щелепи.

— Ні! — заволав Живчик, коли дерево захиталося і задвигтіло. А потім на якусь мить воно зависло у повітрі. Живчик упав на землю і згорнувся калачиком. Тіло обдало струменем палючого повітря. Хлопець затулив руками очі й, закам’янівши, чекав, коли палахкотюче дерево гримне на нього.

Однак же нічого не трапилося. Живчик почекав ще трохи. Жодних змін. Але ж не може такого бути! Що за чортівня? Живчик підвів голову, розплющив очі — і закляк від подиву.

Велетенський світляк, пойнятий пекельним пурпуровим полум’ям, ширяв над землею. Дерево, яке стає летючим, коли його підпалити, вирване з корінням із землі поволі зносилося в небо. Обабіч нього росло ще двоє світляків, і тепер можна було навіть бачити, як виривається з землі їхнє чіпке коріння. Нараз повітря розітнув сумний голос сон-дерева, воно теж здіймалося над вогнистим лісом. Здавалося, палає саме небо.

Там, де палахкотіли смолоскипи дерев, тепер зяяла пустка, схожа на чиюсь беззубу посмішку. Живчик не міг змарнувати такої нагоди і щодуху кинувся в так несподівано утворений прохід. Він мав добігти туди раніше, ніж вогняне кільце зімкнеться знову.

— Уже близько… близько… — задихався хлопець.

Вогонь гуготів обаполи нього. Живчик убгав голову в плечі, відгорнув комір куртки, аби захиститися від хвиль жару, поки він гнатиме крізь вогонь. Ще кілька кроків. Ще трохи вперед.

Він затулив рукою обличчя і стрімголов кинувся крізь вогонь. Запекло в горлі, закололо у шкіру, у ніздрі шибнув дух смаленого волосся.

І тут нарешті жар ослаб. Живчик таки вирвався з вогняного кола! Він пробіг ще трохи. Подув вітерець, дим густішав. Зупинившись, хлопець озирнувся і на мить задивився на великі охоплені сліпучим полум’ям фіолетові й туркусові кулі, які велично зносилися у світанкове небо.

Він живий! Він урятувався від лісової пожежі!

Одначе вітати себе з перемогою було ще рано. Принаймні поки що. Дим ще клубочився навколо хлопця, ліз у вічі та рота. Сліпив його. Душив.

Живчик усе йшов і йшов, дихаючи крізь шарф, міцно притиснений до обличчя. Далі, ще далі. Кожен крок озивався в голові, нили легені, різало заслані слізьми очі.

— Не можу більше, край, — ледь чутно витиснув із себе Живчик. — Але я мушу… мушу йти.

І він ішов і йшов,

1 ... 49 50 51 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У нетрях темнолісу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У нетрях темнолісу"