Читати книгу - "Діти Мардука"

від нього якесь передбачення, але він мовчав. Його ніби й не було в мені. Він давався взнаки лише в одному випадку, коли виникала загроза від темного, незалежно від того, де я перебував — у земному світі чи на межі сну й Темного сателіта. Колись я читав, що деякі тварини, зокрема леви, наділені здатністю бачити найближче майбутнє. Звір у мені також має цю властивість. Я так думав, бо хотів знайти відповіді на два питання. Перше: чи темний справді тільки втратив свідомість, а чи вже мертвий? Друге: як мені бути з тим Сміттярем, що сидів непритомний на лавці? Підійти й, коли він отямиться, спробувати в нього про щось довідатися. Навряд чи він знав мене в обличчя — темні не втаємничують не темних. Та я запізнився. Сміттяр раптом підвівся, роззирнувся й, похитуючись, попрошкував у бік траси.

Моя сестра, яка давно вже розлучилася з чоловіком, тепер жила на вулиці Лесі Українки, всього за кілька зупинок трамвая від Лузанівського пляжу. Але я не пішов на зупинку, а заплатив за ліжник і, вибравши місце біля води, роздягся. Моїм наміром було не стільки купання, скільки пересвідчитися, що за мною не стежать. Було вже далеко за полудень і пляж залишали сотні людей. Я поплескався у воді з півгодини, а тоді, не завваживши нічого підозрілого, взяв одяг і подався берегом до самого краю пляжу, а там, перелізши через паркан, одягнувся й пішов через посадку, у бік траси. Я усвідомлював, що криюся не від тих, хто наслав на мене кілерів. Ті, напевне, знали, де я спинився, а відтак під’їзд у будинку моєї сестри перебував у них під контролем. Я не був переконаний, що за мною назирці не йде Бакс. І хоч він загрози не являв, але виводити цю компанію на помешкання, де я оселився, було б небезпечно для сестри.

Теленькнув телефон. Дзвонив Костя:

— Як тобі це вдалося? — поцікавився він.

— Ти про що?

— Оглушити двірника.

— Якого двірника? Про що ти!?

— Ну, прибиральника, Сміттяра…

— Поясни, у чім річ, — зажадав я.

— Знаєш, у чому різниця між придурком і хитруном? У тому, що придурок усе життя тільки те й робить, що вдає з себе мудрого. Хитрун же навпаки — переконує всіх у тому, що він проста й відкрита людина. Ну, в розмовах, у манерах…

— Це твої власні спостереження чи ти десь вичитав? — поцікавився я не без іронії в голосі. — Поясни, будь ласка?

На тому боці помовчали. Тоді Костя почав зовсім в іншому тоні:

— Бачиш, сталося щось дуже дивне… Якби не це диво, я б уже, напевне, склеїв ласти. Ну, загнувся б, розумієш?

— Тобто ти вже був би мертвий? — висловив я припущення.

— От-от… За якусь хвилину, після того як ти пішов, на мене напали. Двоє прибиральників сміття, на алеї, де я сидів і очікував Ксилантія, що пішов по пиво…

— Ти перед ними чимось завинив? — поцікавився я.

— Ні. Я їх не знаю. Один — шофер сміттєвоза підвів машину упритул до лавки, де я сидів, аби затулити мене від людей, що йшли алеєю, а другий мав порішити мене шматком арматури.

— І що йому завадило? Ти його вчасно помітив?

— У тому то й загадка — фрайєр утратив свідомість у той момент, коли збирався вколошкати мене прутом.

— І де він тепер?

— Ти що, й справді нічого не бачив? — здивовано мовив Костя.

— Авжеж. Де лавка, на якій ти сидів, а де пляж… Ти з’ясував хто вони? Ну, ті, що хотіли тебе вбити?

— З’ясую, — впевнено сказав Костя. — Одного ми взяли… — він повагався. — Розколеться, падла тьоплая.

— Що за лексика! — дорікнув я. — Ти ж давав клятву Гіппократа…

— Там, у клятві, не йдеться про те, що не можна по «фені» ботать, — з іронією завважив Лікар.

— А-а…

У грі, яку вів Костя, мені було відведено роль боввана, «піджака», людини, яка ні про що не здогадується. Його ж четвірці — роль ведучих. Але після нападу Сміттярів четвірка розгубилася. Сталося те, чого звичайною логікою не поясниш. Напевне, вони вважали, що самі стали об’єктом «зачистки» і їх усіх чотирьох мали прибрати. Але, на мою думку, замовник прагнув тільки одного — знати чи я мертвий. Костю вони хотіли, скоріше за все, оглушити, а тоді викрасти… Тепер він був переконаний, що вплутався у справді страшну історію. Як людина, з усього видно, освічена, Лікар розумів, що вийти на стежку, яка привела б до тих, хто їх збирався підставити під «мокруху», а тепер убити, можна було тільки з моєю допомогою. Мабуть, він не з тих, хто втягується в боротьбу з наслідками, а прагнув з’ясувати причину.

Знав би тільки «лікар», яка вона — та причина…

— Як ти дивишся, щоб нам десь зустрітися? — раптом запропонував він.

Виходить, ми з ним думали про те ж саме.

— Прямо зараз?

— Так.

— З якої нагоди? — поцікавився я. — У тебе що, з’явилися ліки від моєї болячки?

— Ні. Ліки я завтра роздобуду. Хотів з тобою про дещо порадитися.

— Щодо нападу на тебе Сміттярів? Який з мене порадник? Краще поміркуй над тим, кому ти насолив.

Раптом Костя сказав:

— Це має відношення й до тебе.

— До мене?! — удав я здивованого. — Не вигадуй, друже. То ваші розборки. Я там опинився цілком випадково.

— Справді, випадково. А тільки випадковість — це деталь якоїсь, невідомої тобі, закономірності.

На мить здалося, що це сказав я сам. Таке мені не раз спадало на думку під час дослідження пророчих текстів. Бувало, окремі