Читати книгу - "Нові пригоди Електроніка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А людина повинна обов’язково усміхатися? — І вона крадькома глянула на себе в дзеркало.
— Час від часу, — відповів, усміхаючись, Професор.
— Коли смішно, — додав Елек. Елечка труснула головою, підскочила на місці.
— На старт! — гукнула вона. — Вперед, за сміхом! Громов вискочив на середину кімнати, замахав несамовито руками:
— Тихо! Всім залишатися на місцях! Та Елечка й не збиралася нікуди бігти.
— Я пожартувала, — сказала вона.
Ні тіні усмішки не майнуло на її обличчі.
— Годі жартів! — Громов опустився в крісло. — Мені набридло бути батьком роботів-утікачів! А втім, — похопився він, — жартуйте скільки завгодно. Тільки без особливого ризику…
Він оглянув своїх непосидливих, розумних дітей. Завтра в них новий день, нові випробування. Пора програти всі можливі ситуації… Такий видатний, такий авторитетний в науковому світі ерголог, як Громов, уявляв собі в загальних рисах майбутнє Електронічки. «Ергон», як відомо, означає по-грецькому «робота», а «ерголог» по-сучасному — роботопсихолог.
— Отже, — почав ерголог роботів-утікачів, — ваша мета має бути вам абсолютно ясна…
— Я іноді прибігатиму за порадою, — сказала на прощання професорові Елечка.
МИ, ДІВЧАТКАНайнещасніший працівник табору в перші його дні — черговий. Ні, не галаслива метушня, не несподівані питання, не безмежний дитячий ентузіазм лягають важким тягарем на плечі чергового. Синці й подряпини, переплутані речі, підгоріла каша, кольки в животах, колективний напад нічного сміху й потайні пекучі сльози під подушкою — все це звичайні дрібниці, легко переборні труднощі. Найстрашніше для чергового по табору — покинуті напризволяще самотні батьки.
— Табір «Електронік», — щохвилини відповідає по міському телефону черговий лікар. — Коля Синицин? Аякже, знаю Колю — здоровань, силач, футболіст
— …!!!
— Ні, в нього не бліде обличчя. Ранкова температура 36 і 6.
— …???
— Ні, не треба приїжджати. Я передам йому від вас вітання.
Не встигла трубка торкнутися важеля, як проривається інша матуся.
— Жива, здорова, температура нормальна, — меланхолійно повідомляє лікар. — Ні, фрукти вони одержують у достатній кількості, повний набір вітамінів. А цукерок ми просимо не надсилати… Набуде ваги ваша дівчинка, не турбуйтесь, будь ласка…
Лікар неуважливо подивився, як котиться по безхмарному небу золота куля сонця. Вибігти б, користуючись тихою годиною, по крутобокій чаші небес, забити б вогненний пенальті в сітку зірок!..
Наступної хвилини лікар уже читає вголос меню.
— Сніданок… Обід… Підвечірок… Вечеря… Загалом виходить три тисячі двісті сім калорій на кожного!.. Що, мало?.. Ви коли-небудь, громадянко, бачили калорію? Так от, він їх уминає понад три тисячі! Причому без добавок. Цими калоріями слона можна розгодувати!..
Чого всі батьки так турбуються про калорії і температуру й жоден не запитає, яку книжку читали діти на ніч, скільки голів забив їхній син, які квіти поливала вранці дочка? Невже вони забули, як самі іноді ховалися в кущах від усіх дорослих, у тому числі й від докучливих родичів?
Але найзаповзятливіші матусі не обмежуються телефонними дзвінками; вони штурмують табірні ворота, намагаються пролізти з торбинками в дірку в паркані. Біля воріт дає довідки черговий лікар, а вздовж огорожі ковзає мовчазною тінню чорний кудлатий пес. Два зелених ока з мигтючими блискавками оберігають нейтралітет кордону.
Проте якась мама впізнала пса.
— Рессі, до мене! — Вона простягнула йому пакунок з ласощами, назвала загін і прізвище свого чада. — Вперед, Рессі!
На подив інших матерів, грізний пес безмовно скорився наказу.
— Це Рессі, — пояснила технічно грамотна мама. — Він служить людині й може бути звичайним псом.
Того вечора Рессі відніс немало пакунків і записок, поки його не застав за цим недозволеним заняттям Електронік.
— До чого ти докотився, Рессі, — сказав Ел пізніше, коли не було батьків. — Носиш цукерки, замість того щоб пізнавати таємниці світобудови…
Рессі кинув контрабанду й зайнявся світобудовою. Але слова чиєїсь мами про перетворення у звичайного пса ще довго переслідували його.
А лікар не витримав і почепив на воротах помітну здалека табличку: «Карантин».
Слово начебто й не страшне, але могутнє. Біля паркана зразу ж стало безлюдно.
— Карантин від чого? — запитав Ростислав Валеріанович, учитель фізкультури, виконуючий обов’язки начальника табору.
— Від усього, — пояснив коротко лікар.
— Я мушу знати, підписуючи наказ, — уточнив принципово Ростик. — Кір? Свинка? Коклюш?
— Від батьків! — не витримав лікар.
— Здорово ти це придумав! — усміхнувся Ростик і підмахнув наказ. — Після чаю — всі на тренування!
Лікар ще раз оглянув дітей. І не знайшов у них нічого, крім засмаги, здоров’я і пустотливої таємничості в очах.
— Здрастуйте, Карантине Карантиновичу, — привітав його якийсь насмішник із старшого загону.
— Почергуєш на кухні чи зробити укол? — запитав лікар, оглядаючи здорованя.
— Авжеж, укол… — радісно реагував здоровань.
— Іди забий гол! — усміхнувся лікар.
Елечка вислизнула з палати на світанку.
Її хвилювало таємниче народження ранку…
Сонце ще не встало, та Еля відчувала за далеким пагорбом горизонту його струмливі ласкаві промені. Трава й листя умилися росою, скидаючи темні барви ночі, наливаючись смарагдовим зеленим кольором. Дівчинка чула, як вовтузяться у гніздах птахи, як сопуть під ялинками їжаки, як хтось шкребеться під землею. Десятки живих сердець билися навколо, й кожне озивалося в Електронічці радістю нового життя. Та не було поки що сигналу співати, стрибати, бігати, літати — словом, не було ще загального пробудження природи.
Елечка мала надзвичайну чутливість. Вона аналізувала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нові пригоди Електроніка», після закриття браузера.