Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

— Чому, пробачте… я хотіла б знати, чому… — хвилюючись запитала Вагантова, не в силі, мабуть, перенести тишу.

Котрбатий не дав їй закінчити.

— Хвилиночку, — сказав він холодно, — і ви про все довідаєтесь. Ми тільки хотіли, щоб ви дещо пояснили. Пробачте, — він трохи підвівся, — я — капітан Котрбатий. — Начальник узяв паспорт Вагантової і почав поволі гортати. — Погляньте, пані Вагантова, відтоді, як ваш чоловік вас покинув і виїхав з країни, ви ніде не працювали і не працюєте.

Напружене обличчя жінки, здавалося, трохи пом'якшало, і вона з полегкістю зітхнула.

— Ах, он воно що. Я вже кілька років тяжко хворію, хоч, може, зовні це й непомітно. Можу показати лікарську довідку. Будьте ласкаві, дайте мені мою сумочку, якщо можна…

— Почекайте, на це ще буде час. Ви, звичайно, не маєте ніяких прибутків, не маєте маєтку. Отже, постає питання, з чого, власне, ви живете?

Вона усміхнулась і сором'язливо опустила очі.

— Розумієте, пане… пане референт. В мене є кілька добрих знайомих, і вони мене не забувають. Без цього я й справді б давно вмерла.

— Так. А багато це вам дає?

— Ах, ні, пробачте! Ви мене погано зрозуміли! Я заручена! — додала вона з гідністю.

Котрбатий на знак вибачення вклонився.

— І можете сказати, хто ваш наречений?

— Звичайно. Інженер Мілан Дрновець з Міністерства будівництва. Ми знайомі вже чотири роки.

— І все ще не одружилися?

Вона красномовно повела плечима… Котрбатий помітив, як Вагантова вп'ялася пальцями в поручні крісла. Очевидно, відчула, що зараз почнеться головне.

— Із своїм колишнім чоловіком ви не маєте ніяких зв'язків? — спитав капітан з удаваною байдужістю, розраховуючи на те, що жінка не помітить її штучність.

— Ні, — відповіла вона рішуче. Її обличчя стало спокійним.

— Він вам ніколи не писав?

— Ні. А якби й писав, я б йому не відповіла. Він ганебно обійшовся зі мною, покинув мене з-за якоїсь там своєї політики, а цього, пане референт, жінки не прощають. Я не хочу навіть чути про нього.

Капітан грався з олівцем.

— Ну, а якщо все-таки колись почуєте про нього, то повідомте нас про це. Ми будемо вам вельми вдячні, пані Вагантова.

— В цьому можете не сумніватись! Я була зовсім молодою, коли одружилася з ним, і тоді не розуміла, що він, власне, за людина. І тепер, якщо він там щось робить проти нашої країни, то я з цим не маю нічого спільного.

Котрбатий приязно посміхнувся.

— Дякую. Сподіваюся, ви не гніватиметесь на нас за те, що ми вас отак зненацька… потурбували. Принаймні ми не зіпсували вам вечір?

— Ні, ні, — засміялася вона, — я розумію, розумію!

Віддаючи Вагантовій паспорт, капітан непомітно стежив за жінкою. Вона заспокоїлася. Отут Котрбатий і приготував приголомшливий удар. Він підвівся.

— Дякую ще раз, пані Вагантова, — мовив, подаючи їй руку. — Я радий, що ми познайомилися.

Вона теж підвелася, схопила із столу сумочку і полегшено зітхнула. Але капітан усе ще тиснув її м'яку руку. Потім зробив жест, який означав, що Котрбатий щось пригадав.

— Пробачте, ще одна дрібничка!.. Гадаю, було б непогано, оскільки ви вже тут, щоб ви розповіли нам про своє співробітництво з доктором Коржаном і взагалі усе про вашу діяльність у шпигунській групі Шимандла.

Ела Вагантова наче скам'яніла. Здавалося, вона не розуміла сенсу цих спокійних і звичайних слів. Потім її очі широко розкрилися, вона скрикнула і впала в крісло.

Войта, що сидів у темному кутку, закусив губу. «Немає гіршого, як мати справу з жінками. Чоловіка притиснеш, і ніяких тобі докорів сумління, а жінка… — Раптом перед його очима з'явилося мертве обличчя молодого льотчика. Він підвівся. — Треба бути твердим!»

Котрбатий, озирнувшись, мовчки подав знак. Ярушка підійшла до Вагантової і дала їй води. Та механічно взяла склянку. В тиші кімнати було чути, як деренчить скло від дотику її зубів.

— Розповідайте, прошу! — сказав Котрбатий суворо, не даючи їй можливості остаточно опам'ятатися. — Що вас примусило вступити до шпигунської групи?

Жінка застогнала.

— Що… що це ви говорите… я не розумію вас…

— Розкажіть про своє співробітництво з доктором Едуардом Коржаном!

— Я не знаю, не знаю ніякого доктора Коржана…

— Брешете, — промовив за її спиною Гомола так несподівано, що Вагантова аж здригнулася. — Доктор Коржан приходив до вас і приймав сигнали від Іржі Шимандла.

Вона схопилася, несамовито вигукнувши:

— Це неправда! Я не знаю ні Коржана, ні Шимандла…

— Але Іржі Шимандл ваш кузен, — іронічно зауважив Котрбатий.

— Ах, цей, — простогнала після довгої паузи. — Їржі! Ну, звичайно, це мій кузен, але я з ним не зустрічаюсь. Усе інше, що ви говорите, нісенітниця, безглуздя!..

— Ви знаєте доктора Коржана?

— Ні!

— Ходив він до вас?

— Ні, ні!

— Тоді гляньте сюди, — мовив капітан, показуючи їй одне фото за одним — Ось доктор Коржан у вашому вікні… ось він з біноклем… а ось і загальний вигляд: у цьому будинку на третьому поверсі ви живете, а ось і пан Коржан виглядає з вашого вікна.

Вагантова дивилася на фотографії не в змозі поворухнутися.

— Ви збільшуєте свою провину, — зауважив Гомола сухо. — Попереджаю, що щире визнання може вплинути на покарання. Отже, ваша доля у ваших руках. Розкажіть усе, щоб потім ви не шкодували.

— Ви ж бачите самі, що цього досить для звинувачення і без визнання, — констатував Котрбатий спокійно. — Але ви маєте можливість пом'якшити обставини.