Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Дехто може прийняти смерть за всіх, навіть якщо ця смерть марна. А смерть ніколи не буває марною. Адже інші погарнішали від неї й тепер мають ясніше око і ширший розум.

Який батько не розірве твоїх обіймів, щоб скочити в прірву, де топиться його син? Ти не зможеш його стримати. Але чи бажатимеш ти, щоб вони скочили разом? Хто збагатиться їхнім життям?

Честь - це сяєво не самогубства, а жертви.

Якщо ти судиш мій твір, я хочу, щоб ти говорив мені про нього, не вставляючи мене у своє судження. Адже, коли я різьблю обличчя, я віддаю себе йому і служу йому. Не воно мені служить. І справді, я погоджуюся навіть на ризик смерті, щоб закінчити свій твір.

Отже, не шкодуй своєї критики через страх образити мене в моєму марнославстві, бо в мені немає марнославства. Марнославство для мене не має сенсу, бо йдеться не про мене, а про дане обличчя.

Та, якщо виявляється, що це обличчя змінило тебе, перенесло в тебе щось, тим паче не шкодуй свідчень, боячись образити мою скромність. Адже в мені немає скромності. Йшлося про постріл, сенс якого панує над нами, але для нього добре, щоб ми співпрацювали. Я - як стріла, а ти - як мішень.

- Я написав вірш. Треба ще виправити його.

Батько роздратувався:

- Ти написав вірш, а тепер ще й виправлятимеш! Що таке писати, як не виправляти! Що таке різьбити, як не виправляти? Чи ти бачив, як вимішують глину? Від поправки до поправки виходить обличчя, і перший дотик пальця - це вже поправка грудки глини. Коли я засновую своє місто, я виправляю пісок. Потім виправляю місто. Від поправки до поправки я йду до Бога.

Звісно, ти виражаєш себе через відносини. Ти спонукаєш дзвони відлунювати один в одному. Предмети, які ти спонукаєш відлунювати, не мають для мене значення. Це матеріали пастки, щоб ловити здобич, яка ніколи не є сутністю пастки. Я вже казав тобі, що потрібні пов’язані об’єкти.

Але в танці або в музиці є розгортання в часі, яке не дає мені змоги помилитися щодо твого послання. Тут ти прискорюєшся, тут уповільнюєшся, тут піднімаєшся, тут опускаєшся. А тепер створюєш власне відлуння.

Але там, де ти показуєш усе в сукупності, мені потрібний код. Бо, якщо немає ані носа, ані вуст, ані вуха, ані підборіддя, як я знатиму, що ти подовжуєш або скорочуєш, потовщуєш або витончуєш, виправляєш або згинаєш, видовбуєш чи нарощуєш? Як я знатиму твої рухи й розрізнятиму твої повтори та відлуння? І як прочитаю твоє послання? Але обличчя буде моїм кодом, бо по ньому я знатиму, хто досконалий, а хто банальний.

Звісно, ти не висловиш мені нічого, якщо покажеш мені обличчя досконало банальне, хіба що просто подаруєш код, об’єкт для порівнянь і академічну модель. Я потребую його не на те, щоб мати стимул, а щоб розуміти те, що ти несеш мені. Якщо ти даєш тільки модель, ти, звичайно, не принесеш нічого. Отож я згоден, що ти відступиш від моделі, деформуєш її та сплутаєш - за умови, що я збережу ключ. Я нічим не дорікатиму тобі, якщо тобі заманеться приліпити мені око на чоло.

Хоч і вважатиму, що ти невправний, як той, що, прагнучи, щоб чули його музику, здіймає багато галасу, або той, що у своєму вірші робить надто опуклим один образ, щоб він наповнився життям.

Натомість я кажу: якщо ти закінчив свій храм, буде гідним учинком прибрати риштовання. Я не маю потреби дізнаватися про твої засоби. Твій твір досконалий, якщо я вже не бачу їх у ньому.

Бо ж мене цікавить якраз не ніс, тож і не треба надто показувати його, тулячи мені на лоб, і не слово, тож не слід обирати для мене надто енергійне слово, бо інакше воно з’їсть образ. Навіть не слід обирати образ, якщо він з’їдає стиль.

Те, чого я прошу від тебе, має іншу сутність, ніж пастка. Отак і твоя тиша в соборі каміння. Виявляється, це ти вдаєш переді мною, ніби зневажаєш матерію і шукаєш сутності, це ти, спираючись на цей чудовий намір, даєш мені послання, які годі розшифрувати, будуєш для мене величезну пастку з яскравими барвами, яка чавить мене і приховує мертвонароджену мишку, яку ти зловив.

Хоча я й визнаю, що ти колоритний, яскравий або парадоксальний, я нічого не отримав від тебе, бо ти просто показуєш себе, мов на ярмарку. Але ти помилився в об’єкті творчості. Адже йдеться не про те, щоб ти показав себе, а про те, щоб ти спонукав мене розвиватися. Якщо ти махаєш переді мною опудалом для горобців, я піду вмощуся деінде.

Але той, хто повів мене туди, куди хотів, а потім пішов собі, спонукав мене вірити, що я відкриваю світ і, як і хотів він, розвиваюся.

Але й поготів не думай, ніби скромність полягає в тому, щоб відполірувати мені сферу, де непевно коливаються ніс, рот і підборіддя, наче з воску, забутого коло вогню, бо якщо ти так несамовито зневажаєш засоби, якими користуєшся, починай знищувати й сам мармур, або глину, або бронзу, бо вони ще матеріальніші, ніж проста форма вуст.

Скромність полягає у відсутності наполягань на тому, що ти хочеш спонукати мене бачити. Я помічу з першого погляду,- бо протягом дня бачу численні обличчя,- що ти хочеш стерти ніс, і поготів не назву скромністю, якщо ти поставиш свій мармур у темній кімнаті.

Обличчя, справді невидиме, від якого я вже нічого не отримаю,- це банальне обличчя.

Але ви стали тварюками, тож вам слід кричати, щоб вас почули.

Звичайно, ти можеш намалювати мені строкатий килим, але він має лише два виміри і, хоч і промовляє до моїх чуттів, не промовляє ані до мого