Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— Що я?

— Коли ми розмовляли телефоном, ти завше була якась дивна.

— Ні, в мене все гаразд.

— Точно?

— Ага.

Коли він позіхнув собі в кулак і нагородив її стомленою усмішкою, стало ясно, що він їй не вірить.

— Піду до душу.

— Гаразд.

Браян прибрав зі столу їхні тарілки й поставив їх у посудомийку. Коли він попрямував до спальні, вона сказала:

— Добре. Хочеш знати?

Він повернувся під самими дверима й тихо зітхнув із полегшенням. Простягнув руки.

— Це було б чудово.

— Я бачила твого двійника.

— Мого двійника?

Вона кивнула.

— У понеділок по обіді він сідав у чорний «сабарбан» за Вежею Генкока.

— Коли я був у повітрі? — Браян спантеличено витріщився на неї. — Що ж, дай мені секунду, бо я зморений… гм, ти бачила хлопця, схожого на мене, і…

— Ні, я бачила твого двійника.

— Отже, ти, можливо, бачила Скотта…

— …Пфайффера із Ґрафтона, що в штаті Вермонт? Я про це думала. Та от біда: на цьому хлопаці був достоту такий одяг, як той, у якому ти вийшов із дому.

Він замислився над цим, а тоді повільно кивнув.

— Ти подумала, що побачила не мого двійника. Ти подумала, що побачила мене.

Рейчел налила їм обом ще трохи вина та принесла келих Браянові. Сперлася на спинку дивана. Браян сперся на одвірок.

— Так.

— А… — Він заплющив очі, всміхнувся, і з його тіла неначе зійшов якийсь тягар, що зник у вентиляційному отворі над Браяном. — Отже, той дивний тон і те, що ти захотіла від мене селфі, — усе це було тому, що ти подумала… — Він розплющив очі. — А що ти подумала?

— Я не знаю, що подумала.

— Ну, ти або подумала, що Скотт Пфайффер поїхав до Бостона, або подумала, що я брешу, ніби виїхав із країни.

— Щось таке.

Тепер це звучало просто сміховинно.

Він скривився і випив вина.

— Що таке? — спитала вона. — Ні, що таке?

— Ти такої невисокої думки про нас?

— Ні.

— Ти подумала, ніби я веду якесь подвійне життя.

— Я такого точно не казала.

— Ну а чим ще це могло б бути? Ти стверджуєш, що бачила мене на вулиці в Бостоні, коли я вже був у «Боїнгу» над, мабуть… не знаю… Ґренландією. Тому, коли я дзвоню з Гітроу, ти допитуєшся в мене, де я, допитуєшся, чому я не зарядив телефона, і…

— Я в тебе не допитувалася.

— Ні? А тоді просиш мене сфотографуватися, щоб довести, що я, ну, саме там, де, блін, пообіцяв бути, а потім ідеш кудись із моїм партнером і — що, допитуєшся ще й у нього?

— Я цього не слухатиму.

— А чому б ти стала це слухати? Можливо, тобі справді потрібно взяти на себе відповідальність за те, що ти поводилась як зараза. — Він опустив голову та втомлено підняв руку. — Знаєш що? Я втомився. Зараз я не скажу нічого доречного. А ще мені потрібно, не знаю, осмислити це. Ясно?

Вона спробувала визначитись, як сильно сердитися хоче надалі та на кого вона люта — на нього чи лише на себе.

— Ти назвав мене заразою.

— Ні, я сказав, що ти поводилась як зараза. — Натягнута усмішка. — Це відмінність невелика, проте значуща.

Вона натягнуто всміхнулась у відповідь і приклала руку до його грудей.

— Іди вже до свого душу.

Він зачинив за собою двері спальні, і Рейчел почула, як потекла вода.

Вона зрозуміла, що стоїть над Браяновим плащем. Поставила своє вино на приставний столик і замислилася, чому зараз не почувається винною. Мала б почуватися, бо він мав рацію: вона образила свого чоловіка, за яким була заміжня вже два роки, подумавши, ніби він такий ненадійний, що збрехав би про те, в якому місті перебуває. Та вона не почувалася винною. Вона весь тиждень казала собі, що побачила оптичний обман. Це доводило селфі. Це доводило їхнє спільне життя, впродовж якого вона ніколи не помічала, щоб він про щось брехав.

То чому вона не відчуває, що помилилася? Чому не почувається винною через те, що не довіряла йому? Звичайно, не всім серцем, не з цілковитою певністю. Але зовсім трішечки — їй лише злегка дошкуляло відчуття, що все не так, як має бути.

Рейчел зняла Браянів плащ зі спинки стільця, на якій він його залишив. Це її вічно дратувало. Він не міг просто сягнути в шафу в коридорі й повісити плащ на вішак?

Сягнувши в ліву кишеню, вона дістала авіаквиток на сьогоднішній рейс «Гітроу — Лоґан» і трохи дрібних грошей. Там був і Браянів паспорт. Рейчел розгорнула його та прогортала візові сторінки, переповнені штампами з усіх країн, які він відвідав. Та от біда: штампи були геть не впорядковані. Вони неначе з’являлися на тій сторінці, на якій паспорт вирішував розгорнути того дня працівник імміграційної служби. Вона послухала приглушене дзюркотіння води у ванній і продовжила гортати сторінки — Хорватія, Греція, Росія, Німеччина, — а тоді побачила: Гітроу, 9 травня цього року. Повернула паспорт до Браянового плаща й сягнула в іншу кишеню: безконтактна картка готелю «Ковент-Ґарден», Монмут-стріт, 10 і малесенька, завбільшки з її великий палець, квитанція крамнички преси зовсім поряд, на Монмут-стріт, 17. Вона була датована сьогоднішнім днем, 05/09/14, 11 : 12 ранку, і засвідчувала, що Браян купив газету, пакуночок жуйки та пляшку «Оранджини», заплатив десятифунтовою банкнотою і одержав 4,53 фунта стерлінгів решти.

Душ вимкнувся. Рейчел повернула безконтактну картку до кишені плаща, а плащ — на спинку стільця. Але квитанцію засунула в задню кишеню своїх джинсів. Чому, вона гадки не мала. Інтуїція.

17

Ґеттіс

Браян і Рейчел щороку відзначали вечір своєї зустрічі, повертаючись до «Залізниці» й танцюючи під Since I Fell for You. Якщо цю пісню можна було знайти в ці часи в музичних автоматах, то хіба що у версії Джонні Метіса, проте в «Залізниці» у музичному автоматі була оригінальна версія, бабуся всіх інших версій, створена зіркою одного хіта Ленні Велчем.

Це була пісня не так про кохання, як про втрату, плач людини, що