Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Але радіти не виходить, навпаки, цей факт усю сьогоднішню радість затьмарює, перетворюючи чарівну мить на мильну бульбашку, яка щойно лопнула.

***

Я заснула в кріслі просто в саду. Погода сьогодні неймовірна. Теплі промені сонця ніжно торкаються моєї шкіри, весна в самому розпалі.

Потягуюся і стягую із себе плед. На годиннику вже третя дня, я пропустила обід і тепер страшенно голодна.

До будинку повертаюся через задні двері, потрапляю відразу на кухню й відчиняю холодильник у пошуках смачненького.

Десь у глибині будинку чується звук пилотяга, це Марія Андріївна займається прибиранням.

Швидко перекусивши, підіймаюся до себе, щоб поставити телефон на зарядку. Двері в мою кімнату прочинені, поруч відро і швабра. Я входжу до спальні й серце в грудях тривожно тріпоче.

Марія Юріївна наводила лад у мене на полицях і виявила вітаміни для вагітних.

Помітивши мене, вона розгублено кладе баночку на місце, перед цим ганчіркою змахнувши пил. Її вистачає всього на тридцять секунд, й одразу сиплються запитання:

— Ох, невже у вас із Даміром буде дитинка?

Блиск її в очах — непідробна радість за нас з Алієвим. Я мовчки витріщаюся на неї, не знаючи, що сказати. Вона в Даміра працює дуже давно, він для неї немов син, звісно, вона щаслива.

— Це…

— Маріє Юріївно, можете, будь ласка, випрасувати мої костюми, у мене завтра важлива зустріч.

Від голосу за спиною я здригаюся. Одразу ж напружуюся, не в змозі повернутися до нього й зустрітися поглядами. Він так несподівано й без попередження повернувся. Я навіть його кроків не чула. Підкрався так тихо.

Стою, випрямивши спину, вуха горять. Але й водночас видихаю полегшено, бо він вчасно втрутився в розмову, мені не треба нічого пояснювати Марії Юріївні.

— Ох, звісно-звісно, зараз із прибиранням закінчу і все зроблю, Даміре.

— Я в себе сама доприбираю, — вимовляю, не бажаючи, щоб ще щось із речей, не призначених для чужих очей, знайденим було.

Марія Юріївна на мене із сумнівом дивиться, але киває, здаючись.

Я хочу зачинити двері, щоб не бачити Даміра, але він не дає. Рукою хапається за край дверей, і мені доводиться на нього нарешті погляд підвести.

Він усе ще шалено злий. Немов одне моє перебування в цьому будинку викликає в нього моторошний свербіж. Усе ще гірше, ніж одразу після нашого весілля.

Гіпсу немає, на руці чорний бандаж. І знаючи погану вдачу Алієва, можу з упевненістю сказати, що він зажадав зняти гіпс раніше, ніж передбачалося, оскільки йому незручно з ним ходити.

— Якщо ти почуваєшся краще, то не могла б ти завтра ввечері приєднатися до вечері, на якій із твоєю мачухою, сестрою і юристами ми обговоримо подальші дії? Якщо тобі це цікаво, звісно.

Голос його звучить так, немов він сподівається, що я навіть із ліжка встати не можу, не те що в ресторан приїхати. Він опускає погляд вниз, на мій живіт, обтягнутий водолазкою, і погляд його стає темнішим за ніч.

— Я буду. Адресу мені тільки скажи, куди приїхати.

Він киває, відпускає двері і йде. Я замикаюся у своїй спальні, боюся навіть у коридор вийти.

Але голод перемагає.

Останнім часом я дуже багато їм. І живіт мій несподівано округлився. Я навіть не зрозуміла, якої миті це сталося. Просто раз — і всі мої штани перестали сходитися в талії.

Я крадуся на кухню, на годиннику вже десята вечора. Світло не вмикаю в кухні, одразу до холодильника йду. Відчиняю і з губ зривається захоплений вигук. Марія Юріївна приготувала котлетки та пиріг із м’ясом. Дістаю з холодильника їжу, розвертаюся й застигаю з тарілкою в руках.

За острівцем, по інший бік від мене, сидить Дамір. У темряві я його не помітила, але зараз холодильник тьмяно освітлює кімнату і я навіть можу розгледіти шрам на його обличчі.

Так і завмираю посеред кухні, не в змозі ні слова із себе видавити, ні поворухнутися.

— Чого встала? — запитує грубо, не витримавши першим. — Я схожий на покидька, який вагітну дружину збирається побити через те, що вона від іншого дитину чекає? Хотів би щось зробити, зробив би це на емоціях у той момент, коли про це дізнався. Тож розслабся.

Він начебто намагається надати своїм словам байдужості, але я можу вловити, як прослизає в них докір.

— Чому в темряві сидиш тут? — нарешті відійшовши від першого шоку й несподіванки, запитую. Проводжу рукою над сенсорним датчиком, і в кухні спалахує підсвічування, освітлюючи кімнату.

Зачиняю холодильник і знову завмираю в замішанні. Стільці є тільки з боку Даміра. З мого ж — поверхня для приготування їжі та мийка. Вирішую, що найкращим рішенням буде їсти стоячи. Дамір лише хмикає, коли розуміє, що я боюся до нього наближатися.

Алієв п’є каву, я, намагаючись приховати моторошний голод, повільно відкушую шматочок котлети.

Починати розмову ніхто з нас не поспішає першим. Так і сидимо мовчки. Обоє напружені до межі. Від того, з якою силою Дамір стиснув кулак здорової руки, у мене мав би зникнути апетит, як і від його кам’яного обличчя, але навпаки: лише ум’явши половину пирога й кілька котлет, відчуваю себе не голодною.