Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Та я обійшла всю велетенську палату й не знайшла жодного сліду Вестрі. Панічно роззираючись, я раптом згадала про ширму, за якою зникла Кітті. Можливо, він там? Я рушила до протилежного кутка й зупинилася перед шатром у сіро-білі смужки. Невже мене відокремлює від Вестрі клаптик тонкої матерії?

Руки трусились, і я відгорнула край ширми, якраз щоб заглянути всередину. Там стояло чотири ліжка, усі зайняті. Я розрізнила риси обличчя чоловіка в дальньому куті й завмерла.

Вестрі.

Ноги підломлювались, а я вдивлялася в його лице. Худе, поросле щетиною, але досі вродливе, досі прекрасне. Таке, яким я його пам’ятала. Я потягнула ширму вбік, але враз завмерла: до ліжка Вестрі підійшла Кітті. Вона сіла на кріслі поруч і притуляла вологий рушник до його лоба — ніжно, з любов’ю. А відтак поцілувала його в чоло. Вестрі глянув на неї і всміхнувся так, що мої щоки запалали.

Хтось поклав руку мені на талію і потягнув на себе.

— Енн, — почувся голос Мері. — Не муч себе. Відпусти його.

Я відпустила ширму, припала обличчям до плеча Мері й заридала:

— Вестрі, мій Вестрі! Як вона могла? Мері, як вона могла?

Мері підняла моє підборіддя і витерла щоки рожевим носовичком.

—Мені так шкода, люба. Ходімо.

Ми підійшли до ліфта, але я зупинилася і стала шукати ручку й папір у сумочці. Коли знайшла, сіла на лаву.

— Що ти замислила? — спантеличено запитала Мері.

За кілька секунд я закінчила писати, встала і простягнула їй згорнутий аркуш.

—Завтра, коли я поїду, передай це Вестрі, — сказала я. Мері взяла записку, але дивилася на неї скептично. — Якщо я напишу листа до госпіталю, Кітті його перехопить. На тебе вся надія.

Однак Мері сторожко дивилася на аркуш.

—Ти впевнена, що досі хочеш йому щось сказати?

—Так, — кивнула я. — Мені конче потрібно, щоб він це прочитав.

—Гаразд, я передам йому, — мовила Мері, але напруження в голосі насторожило мене. — У мене завтра ранкова зміна. Спробую.

—Обіцяєш? — Я шукала певності в її обличчі.

—Так, — голос Мері раптом став тихий і безмежно втомлений. — Я постараюсь.

* * *

У Сіетлі я не припиняла думати про Вестрі. Минуло більше як місяць від того жахливого дня в Парижі, але навіть домашні клопоти та підготовка до весілля не допомогли викинути його з думок і серця. Я здригалася, коли дзвонив телефон, і щоранку чатувала на пошту біля вікна. Після записки, яку йому передала Мері, Вестрі обов’язково напише або зателефонує. Чому він не пише?

А тоді, у спокійний вівторковий ранок, коли ми з Максін збиралися до міста, хтось подзвонив у двері. Я випустила з рук сумочку, помада випала з неї і закотилася під диван.

—Я відчиню, — гукнула я Максін. За дверима стояв листоноша.

—Доброго ранку, мем. Мені потрібна міс Келловей.

—Так, це я.

Він простяг невеличкий конверт й усміхнувся:

— Вам телеграма з Парижа. Будь ласка, підпишіться тут.

Я зраділа, черкнула підпис на бланку й побігла до своєї кімнати. Зачинивши двері, я розірвала конверт. Усередині лежав клаптик жовтого паперу з друкованими рядками. Я підійшла до світла й затамувала подих.

Повернулися швидше з подорожі крпк

Мері померла крпк

Повісилася 18 вересня зранку крпк

Едвард остаточно розбив їй серце крпк

Вітання і найкращі побажання з Європи, Стелла крпк

Я довго витріщалася на клаптик паперу, вбираючи в себе слова. Зір заступила габа шоку.

— Ні!

Ні, Мері. Тільки не ти! Я пригадала смуток і вагання в її очах. На долю Мері випало більше страждань, аніж решті дівчат. Але вкоротити собі віку? Як вона могла? З очей бризнули сльози, я зім’яла телеграму й кинула її додолу.

Та за кілька секунд я усвідомила дещо інше. Серце несамовито закалатало. Господи, якого числа вона заподіяла собі смерть? Я підняла папір і розгладила його. Вісімнадцятого вересня. Ні. Не може бути.

Мене скував жах. Мері так і не пішла на ранкову зміну після наших відвідин. Вона не встигла передати Вестрі мою записку.

* * *

—Ти готова? — через два тижні запитав Джерард. Настав день нашого весілля, і він, проігнорувавши забобони, приїхав забрати мене до церкви. Мабуть, хвилювався, що по-іншому я просто не прийду.

Ми стояли у дверях, і я милувалася Джерардом. Елегантний смокінг, ідеальна біла троянда на лацкані. У вухах дзвеніли материні слова: «Коли виходитимеш заміж, переконайся, що він кохає тебе по-справжньому».

Я пригадала момент ніжності між Вестрі й Кітті в шпиталі. Як безглуздо було думати, що він чекатиме мене. Вірити, що він досі любить мене. Хіба не байдуже, одержав він записку чи ні? Цієї миті я по-новому поглянула на Джерарда. Він кохає мене. І завжди кохатиме. Цього вистачить на все життя.

—Так, — я проковтнула клубок, що стояв у горлі. Клубок болю, жалю і привидів з минулого. І взяла Джерарда за руку. — Я готова.

Золотий медальйон гойднувся на шиї і знову припав до грудей, якомога ближче до серця.

Розділ 16

— І ти вийшла за дідуся. — Голос Дженніфер повернув мене в сьогодення. Сонце вже сіло, і за вікном ледь рожевіла смуга крайнеба.

Я всміхнулась і витерла сльозу носовичком.

—Звісно, я вийшла за дідуся. Ти не рада? Якби не вийшла, тебе тут не було б.

Проте відповідь, здається, не задовольнила Дженніфер.

—Тобто я — результат твого розбитого серця?

—Зовсім ні, — запевнила я онучку. — Я любила твого діда.

—Але не так, як Вестрі.

Я кивнула.

—Життя мене навчило, що любов буває різною.

Я згадала сильного та впевненого Джерарда. Мені його бракувало. Бракувало того, як він цілував мене в щоку чи зустрічав з ранковою газетою, яйцем-пашот і золотистою грінкою. Джерард подарував мені своє серце цілком, а я дала йому лише шматочок. Бо глибоко під сімома замками тримала сховок, де горіла свічка для іншого.

—Ой, бабусю, — Дженніфер поклала голову мені на плече. — Чому ти не розповіла мені раніше? Хіба тобі не самотньо було стільки років тримати це в собі?

—Ні, люба, — мовила я, погладивши медальйон. — Мені ніколи не було самотньо. Взаємне кохання, хай скільки воно тривало, залишається в серці назавжди. — Я розщепила медальйон і витрусила на долоню скіпку з підлоги бунгало. Дженніфер