Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Декілька хвилин непорушно стою, мов скеля. Думаю про те, що не можна. Але якось перемагаю ці спогади, мотаю голівкою та знову обертаюся до вікон.

Через декілька тижнів ці відчуття притупляться та перестануть бути яскравими. Головне не витягувати їх зі сховку пам'яті та прокручувати перед очима. Хоча важко це не робити…

Заплющую очі, намагаюся заспокоїтися та нагадую собі розмову з Кароліною.

Я повинна поводитися так, щоб не викликати підозр, що тримаю на думці такий грандіозний план втечі.

Різко розплющую очата. У мене на збори тільки пів години.

Задумливо дивлюся у вікно та розумію, що переодягатися не варто. Джинси та блузка підуть для прогулянки. Ось тільки замість туфель візьму балетки. Також відмовлюся від пальто. Воно тут зовсім недоречне.

Тому на приготування у мене йде лише десять хвилин. У які ще вкладаю розчісування волосся. Воно чомусь сьогодні зовсім неслухняне. Плутається, електризується та стирчить у різні сторони…

Навіть гребінець не допомагає. Розчісую, а воно ще сильніше розлітається у різні сторони. Це дратує. Але з ним просто "воювати". Збираю волосся у хвіст та не морочуся з його "пхиньканням".

Коли виходжу до вітальні, Герман сидить на дивані до мене спиною. Він крутить у руках смартфон. І коли вловлює, що я поряд, то різко обертається до мене та чудується:

- Так швидко?

- Ну я можу повернутися та посидіти у кімнаті двадцять хвилин. Не проблема.

- Не треба вдаватися до таких дивних дій, - здіймається на ноги. Він також нічого не змінив у своєму образі. Чорна сорочка та такого ж кольору штани. І з цим  прикидом дуже сильно контрастує його світле волосся та сірі очі.

Відвожу погляд у сторону. У нього приманлива зовнішність. Кожна гляне та захоче.

- Добре, - погоджуюся.

- Тоді ходімо, - бере мене за руку, та ми виходимо з номера та прямуємо до ліфта. Чекаємо на нього.

- Коли повернемося назад? - цікавлюся у нього, бо якось стояти у цілковитій тиші неприємно.

- Думаю, що у понеділок, - відчиняється ліфт, в який заходимо. Герман натискає на потрібний поверх, і опускаємося.

- Зрозуміло, - протягую та додаю. - Як я зрозуміла, то тут через справи?

- І через справи, але одночасно гарна нагода на декілька днів змінити обстановку, бо коли все те саме, то апатія нападає, - відповідає. - Також давно не гостював у Одесі. А ти тут колись була?

- Так, - відчиняються двері ліфта. - Але дуже давно. Я ще тоді дитиною була. Та майже нічого не пам'ятаю. Тільки море в голові закарбувалося та заборона мами довго сидіти у воді.

Навіть у голові пролітають ці спогади, де вона кричить на мене. Але не безпідставно. Вона одного разу заговорилася з подругами, а я ще та «жабка». Докупалася до того, що аж шкіра на руках поморщилася.

- На жаль, зараз ще рано лізти до моря, - відповідає Герман, коли виходимо з готелю та з порогу окунаємося у теплий вечір. Коли ми приїхали, то було видно, а нині сутеніє.

Я думала, що ми гулятимемо містом, але він тягне мене на пляж. Напружуюся від цього, а також від того, що ми одні, і довкола повільно згущується темнота.

А якщо він щось планує? І що? Знову полізе цілуватися? Сподіваюся, що ні…

- Не холодно? - питається у мене, коли повільно йдемо вздовж пляжу. Герман зі сторони моря, яке шумить та майже дістає нас своїми хвилями. Також простір сколочують звуковими валами крикливі чайки.

Хоча ці всі звуки в купі діють, як заспокійливе. Я трішки розслабляюся. Перестаю чекати від чоловіка, який йде поряд, чогось недоброго.

- Ні, нормально, - кажу.

- А ноги?

- Уже загоїлися, - дивно, що пам'ятає про них.

- Це добре, бо тільки зараз згадав, що вони у тебе добряче постраждали від того взуття, - тихо лине його голос. - Для твоєї роботи не критично, що повернешся тільки у понеділок?

- Не критично. У мене є певний об’єм завдань, який маю виконати до певної дати, а коли саме буду за нього братися, то це моя справа.

- Я зрозумів. Це доволі зручно.

- Угу, - відповідаю та питаюся. - Завтра мені цілий день сидіти в номері? Чи я можу пройтися містом?

- Поки я буду у справах, то можеш гуляти, але коли я повернуся, то хочу, щоб ми разом пішли до ресторану.

Хмикаю. І, мабуть, занадто голосно це роблю, бо Герман зупиняється та обертається до мене. На вулиці вже достатньо темно, але мені вистачає, щоб побачити на його обличчі незадоволення.

- Чому ти навіть не хочеш дати мені шанс? - ставить безглузде, на мою думку, питання. Він сам знає на нього відповідь, але я зараз також не можу на нього відповідати правдиво.

На зло, не можу знайти, що сказати іншого. Відвертаюся в сторону.

- Марго, мовчанка нічого не дасть, - продовжує Герман. - Від того, що ти будеш дутися та невдоволено складати губки, то нічого не зміниться. Прошу тебе перестати закриватися, наїжачуватися, а тим паче брехати.