Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Як швидко звикаєш до хорошого. І десяти днів не минуло з того часу, коли був упевнений, що життя закінчилося і нічого доброго попереду немає. Залишилося лише якось прожити час, що залишився. Так щоб не зовсім жалюгідно. А потім — сліпучий спалах! Справжнє диво, що перевертає все з ніг на голову. І ти не розумієш, як це могло статися. Та й не віриш до кінця. А потім минає зовсім небагато часу, і твоє безмежне щастя стає звичним, буденним. Ні, воно не поменшало, — просто при погляді на те, що як вихор увірвалося в твоє сумне життя, серце вже не здригається і не тріпоче, як птах у клітці. Тобі лише добре і затишно.

Ось і зараз — майже звичайний ранок. По квартирі розпливається аромат свіжозвареної кави. Шкварчить яєчня на ковбасі. І з кухні до спальні долинає тихий спів. Виявилося, Лариса любить співати, коли зайнята домашніми справами. Але це не мінус — голос у неї досить приємний, тож нехай співає. Все краще ніж псувати собі апетит телевізійними новинами. Там, коли б не увімкнув, все одно й теж — вкрали, вбили, зґвалтували… схопили, посадили, викрили... Якщо вірити всьому цьому потоку новин, що не змінюється вже не один рік, то половина країни має лежати в могилі, а друга сидіти. Залишається лише дивуватися: звідки на вулицях стільки народу, а депутатів і досі не занесли у Червону книгу, як вимираючий вид?

До речі, про народ… Сьогодні я вирішив відвідати одного із «клієнтів», позначених червоним. Хочу оцінити свої можливості. Але й ризикувати даремно не буду, а тому, перш за все навідаюся у центральний супермаркет, він же — торговий центр. Там завжди людно, тож цілком реально підняти ще один рівень. А то й два…

— Михасю! Сніданок готовий! Піднімайся, лежебока!

Лариса виникає в двері спальні, явно маючи намір силоміць стягнути мене з ліжка, і завмирає у дверях.

— А-а, ну якщо так, то звичайно… — бурмоче трохи здивовано, дивлячись на те, як я пихкаючи і сопучи старанно віджимаюсь на кулаках.

Віджимаюсь — це я трохи перебільшив. Часи, коли я для розминки робив сорок віджимань, чергуючи їх сплеском в долоні, залишилися в минулому. Але все ж таки прогрес помітний. Тиждень тому я ледве два-три рази міг відштовхнути себе від підлоги. А зараз уже другий десяток розпочав. Працює система вдосконалення. Працює… Рівнів через десять, глядиш, знову стану собою минулим. Коли міг не лише на свист чайника до кухні добігти.

Змусивши себе ще раз відтиснутись, піднімаюся і тупаю в душ.

— Охолоне ж! — кидає мені слідом моя, гм… господиня.

— Я швидко.

Зуби, душ... Голитися не буду. Незначна брутальність не завадить. Головне, не проскочити той момент, коли вона стає бомжуватістю та банальною недбалістю.

Сніданок… Для душі та тіла. Поки тіло насолоджується чудовою яєчнею, на підсмаженій до хрускоту ковбасі, очі жадібно обмацують зграбну постать дівчини. Угу, майже як у тому анекдоті: «І це все моє?»

Ні, незважаючи на солідний вік, схоже, я так і не навчуся розуміти жінок.

Ну ось що вона знайшла в мені? Молода, гарненька. Цілком могла вибрати і не такого траченого міллю та з більш приємною зовнішністю. Так ні ж — місяцями сиділа біля каси, як у засідці, поки не вибрала слушний момент і не… Уфф... Щось уява розігралася. Не вистачало тільки уявити себе мухою, а цей чудовий витвір природи — павуком. Нехай краще все залишається на совісті Провидіння. Зірки зійшлися, планети вишикувалися і принесли щастя. Сподіваюся, взаємне.

— Дякую, сонечко. Дуже смачно…

— Які плани? Писатимеш?

— Не певен… Треба дещо обміркувати. Піду, прогуляюся містом. У русі краще мізки працюють. Перевірено.

— Як скажеш... А я сьогодні до батьків заскочу. Потрібно ще дещо з речей прихопити. Не ходити ж весь час у твоїх сорочках.

Я оцінювально подивився на стрункі ніжки та ледве прикриті стегна дівчини і знизав плечима.

— Особисто я не заперечую. Мені подобається.

— Це ти ще мене в моїх халатиках не бачив, — задоволено посміхнулася Лариса і підморгнула.

— Так? А, ну тоді, звичайно... Подивимося…

Лариса ще трохи побігала по квартирі — напевно, якийсь їхній жіночий ритуал. Ніколи не вдавалося вловити сенсу у цьому Броунівському русі. Ось хто пояснить, навіщо заскакувати у ванну, щоб подивитись у дзеркало, якщо ти щойно зробила це, стоячи перед величезним дзеркалом у коридорі? Уважно оглянувши себе на повний зріст і з усіх боків. Чи п'ять разів міняти сумочку, якщо в кінцевому результаті обирається найперша? Ну, та хай їм… Як то кажуть, має ж бути в жінці якась загадка. Може, саме через те, що вони ось такі — не схожі на нас — ми їх і любимо?

Кохана, зрештою, зібралася, цмокнула мене в щоку і випурхнула з квартири. Добре, хоч не на мітлі. Мої збори зайняли рівно п'ять хвилин. Та й то затримався. Не одразу знайшов шкарпетки. Виявляється, тепер вони лежать не на звичному місці, під кріслом, а на окремій нижній полиці в шафі.

Стіни під'їзду новими написами не потішили. Схоже, вчорашній інцидент отримав логічне завершення, і Лідка була реабілітована. Або просто викреслена. Ну і правильно. На фіга дорослому хлопцеві зв'язуватися з малоліткою. Крім головного болю нічого хорошого. Як у тому жарті. «Чим малолітка схожа на глянцевий журнал? Зовні все гарно та приємно оку, а відкриєш — стаття, стаття, стаття…». Та й самій Лідці це ні до чого. Сподіваюся, зробить правильні висновки. Хоча, хто тих дівок зрозуміє? Особливо у такому віці. Коли хочеться всього, вже і побільше, а завагітніти може лише дурепа Нінка з паралельного класу.