Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Нікому з нас не сподобалась ця чистенька підлога, з якої нещодавно змили кров бідолашного хлопчини з нічної варти.  

Сонячне проміння проникало на сходи лише крізь овальне вікно на горищі. Це створювало враження замкненого простору — важкого, мовчазного, зануреного в минуле, майже без усякого зв'язку із зовнішнім світом. Хоч іще не звечоріло, на стінах у плафонах, прикрашених квітковим візерунком і підвішених на однаковій відстані, вже горіли електричні лампи, випромінюючи холодне й тьмяне світло.  

Перше, що ми зробили поки ще не смеркло. — оглянули будинок. Мовчки обійшли всі його закапелки, чуючи відлуння власних кроків по дерев’яній лакованій підлозі. Вимірювали температуру, намагалися щось відчути за допомогою наших Талантів. Звичайно ж. для таких спостережень було ще зарано, однак годилося перевірити все заздалегідь.  

Отож ми зосередили всю свою увагу на сходах.  

Розпочали ми з підвалу — із входу до кухні, й звідти поволі рушили нагору. Ми відразу зрозуміли, що на сходах холодніше, ніж будь-де в домі: температура тут виявилась нижча, хоч і зовсім трохи, лише на один-два градуси. Це було все, що нам пощастило знайти. Локвуд не помітив нічого. Я дослухалась, однак не чула нічого лиховісного, крім хіба що бурчання в Джорджевому череві.  

Біля останнього повороту сходів, де вони переходили з третього поверху на горище з його блідим оком овального вікна, Локвуд нахилився до плінтуса, провів по ньому пальцем, а потім притулив палець до вуст.  

— Сіль, — повідомив він. — Тут прибирали, але в щілині зосталися сліди розсипаної солі.  

— Оте дівча з нічної варти? — перепитав Джордж, нотуючи щось у записнику недогризком олівця.   Щ   е один такий самий недогризок про запас стирчав у нього за вухом. — Остання спроба захисту?  

— Виходить, саме тут знайшли цю дівчинку, — сказала я. Так, її знайшли тут — скорчену, занімілу, збожеволілу... Я поглянула на рівний тиньк, який ще більше підкреслював порожнечу тутешнього простору — простору, де сталося щось моторошне. Інших слідів, крім солі, ми тут не виявили. І це, напевно, було найгірше.  

Минула година. Небо в скляному вікні смеркло. Останні бліді промінці денного світла пропадали в мороці. Вигин сходів став тьмяно-сірим. Ми повернулись униз.  

Настав час попоїсти й послухати Джорджеву історію. Йти до кухні, в підвал, де загинув хлопчик, не хотілось нікому, тож ми влаштували свій табір на першому поверсі, в кімнаті з картинами. Витягли на середину кімнати столик, стільці, дістали пляшки з водою, печиво, бутерброди й пакунки з чип- сами. Потім запалили газові ліхтарі й посідали по різні боки стола. Я знайшла розетку, налила води до електричного чайника й увімкнула його. Джордж витяг з кишені папірці із своїми бібліотечними нотатками. Заваривши чаю, ми приготувалися слухати Джорджеву розповідь.  

— Треба буде нам отак посидіти десь у кращому місці, — зауважив Джордж. — Влаштувати пікнік там, де ніхто не збирається тебе вбити. Це було б весело.  

— А про що б ми там розмовляли? — запитав Локвуд, відсьорбуючи чай. — І взагалі, цікаво, чим займались підлітки до Проблеми? Більшість із них навіть роботи не мали. А що в них було? Школа та ще якісь дурниці? Нудно, ой, як нудно вони тоді жили!  

— Зате безпечно, — заперечила я. — Не забувай про це.  

— Не так уже й безпечно, якщо жити в такому будинку, як цей, — понуро зауважив Джордж. — Якщо бути в ньому хлопчиною-служником на прізвисько Малий Том, — він нахилився над своїми нотатками, наче якийсь низенький товстенький генерал, що оголошує план бою, й куснув черговий коржик. — Убивство в цьому будинку відбулося влітку 1883 року. Як писалося в «Пел-Мел Газет», цей будинок тоді належав такому собі Генрі Кукові — старому воякові й торговцеві, який служив в Індії. Цей Кук мав сина Роберта, якого заарештували однієї спекотної липневої ночі за вбивство служника, Томаса Вебера, відомого також як Малий Том. Роберта Кука віддали під суд і визнали винним.  

— Як він убив служника? — запитала я. — І чому?  

— Чому —