Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Він діє за сценарієм, — заявив Маркус. — А дощ — одна з його складових. Я перевіряв: цієї ночі буде дощ. І якщо я маю рацію, то він нападе завтра або післязавтра.

— Отже, скільки в нас часу в запасі? Тридцять шість годин? — запитав Клементе. — Менше ніж тридцять шість годин, щоб зрозуміти, що в нього на думці. Наразі можемо лише стверджувати, що він дуже хитрий. Йому подобається убивати, йому подобається викликати подив, він хоче посіяти паніку, але ми досі не зрозуміли, чим він керується у своїх вчинках. Чому саме закохані парочки?

— Казка про соляного хлопчика, — відповів Маркус і потім розповів приятелеві про збірки казок, що їх використовували в інституті «Гамельн» як терапію, розроблену особисто професором Джозефом Кроппом. — Гадаю, монстр намагається розповісти нам свою власну казку. Убивства — це не що інше, як розділи цієї казки. Він творить її наживу, однак у його розповіді криється історія з минулого — історія, сповнена болю та насилля.

— Убивця-оповідач.

Зазвичай серійних кілерів поділяли на категорії, залежно від їхнього modus operandi і причин, що підштовхували до вбивства. «Убивць-оповідачів» вважали підкатегорією, яка належала до ширшої категорії «провидців», що здійснювали убивства під впливом свого «другого я», з яким спілкувалися й від якого отримували накази, часом у формі видінь або «голосів».

Але оповідачі потребували публіки для своїх творінь. Ніби постійно шукали похвали за те, що роблять, навіть у формі страху.

У цьому й полягала причина, що підштовхнула його залишити повідомлення у сповідальні за п’ять днів до вбивства.

«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

— На запису в Сант-Аполлінаре він говорив про минуле, ніби казку розповідав, — сказав Маркус. — А перша фраза, від якої ми чуємо лише уривок, розпочиналася словами «Жив собі колись давно…»

Клементе почав розуміти.

— Він не зупиниться, поки ми не зрозуміємо змісту цієї історії, — додав Маркус. — Однак наразі монстр — це не єдина наша проблема.

Їм доводилося воювати на два фронти.

З одного боку їм протистояв безжальний убивця. А з другого — ціла команда його спільників, що намагалися приховати цю справу, убиваючи та збиваючи зі сліду. І все це — ціною власного життя. Отже, доведеться їм на певний час відкласти вбік думки про убивцю-оповідача й зосередитися на другому аспекті справи. Маркус скористався цим, щоб розповісти Клементе про свої останні відкриття.

Розпочав з оповіді про патологоанатома Астольфі, який приховав доказ із місця злочину. Можливо, статуетку із солі. Потім розказав про Космо Бардіті й про те, як той натрапив на правильний слід через збірку казок про «скляного хлопчика», яку йому продав Нікола Ґаві.

Саме розпитування Бардіті в різних розважальних закладах привернуло увагу того, хто його вбив і видав смерть за самогубство. Той самий зловмисник, що намагався ліквідувати Ніколу Ґаві за допомогою ножа і що напав на Маркуса під час вечірки на віллі біля Аппієвого шляху: невідомий у синіх черевиках, старий з блакитними очима, який мешкав у підвалі інституту «Гамельн».

— Астольфі та отой старий є доказом того, що хтось намагається приховати правду і, можливо, захистити, — дійшов висновку Маркус.

— Захистити? Звідки тобі знати?

— Насамперед це тільки моє відчуття. Монстрові потрібна допомога, пам’ятаєш? Йому подобається привертати до себе увагу. А тому я впевнений, що саме його бачив тієї ночі на віллі біля Аппієвого шляху. Він прийшов туди з фотоапаратом, щоб нишком насолодитися своєрідним вихвалянням скоєного ним злочину. А коли побачив, що я його помітив, він утік. Коли я кинувся за ним, мені спало на думку перехреститися навпаки — так само, як це зробив Астольфі в лісі під Остією, коли викопував приховану раніше статуетку.

— І що?

— Я сподівався на його особливу реакцію, однак незнайомець із фотоапаратом поглянув на мене байдуже, ніби отой знак ні про що не свідчив.

— Тоді як чоловік у синіх черевиках — отой старий! — упізнав осяяння себе хрестом у зворотному напрямі й через це напав на тебе, покинувши непритомним у саду вілли. Правильно я тебе зрозумів?

— Здається, так.

Клементе замислився.

— Монстра хтось захищає, але йому про це невідомо… Чому?

— Розберемося, — пообіцяв Маркус. — Гадаю, мій візит до інституту «Гамельн» навів нас на потрібний слід.

Він став походжати сюди-туди кімнатою, намагаючись проаналізувати те, що бачив минулої ночі:

— У підвальних приміщеннях старий перехрестився навпаки, потім утік і влаштував пожежу. На перший погляд — геть безглуздий вчинок, хоча, як на мене, тут не йдеться про божевілля. Гадаю, це свого роду демонстрація. Він хотів показати мені свою рішучість зберегти таємницю. Не думаю, що він вижив: я деякий час іще чекав надворі біля будинку, але звідти більше ніхто не вийшов. Зрештою я і сам ледве встиг вискочити, щоб урятуватися.

— Він так само, як і Астольфі, вирішив краще загинути, аніж заговорити. — Клементе теж був геть збитий з пантелику. — Що ж воно за така таємниця?

— В одній з кімнат інституту «Гамельн», де стіни покриті шпалерами зі сценами з казок, було приховано зображення антропоморфної фігури: чоловіка з вовчою головою, — пригадав пенітенціарій. — Я хотів попросити тебе, щоб ти знайшов мені всю інформацію, пов’язану із цим символом. Що він означає? Я переконаний: він має певний стосунок до всього минулого закладу.

Клементе з ним погодився.

— Це єдиний слід, який тобі пощастило знайти там?

Маркус показав поглядом на чорну валізу, яку його приятель приніс із собою:

— Ти приніс відеоплеєр?

— Як ти й просив.

— Я знайшов там одну відеокасету — єдине, що зміг урятувати від пожежі. Утім сподіваюся, вона того варта.

Маркус узяв її зі стільця й передав Клементе, який відразу прочитав напис на етикетці:

ВЧЕНИЙ ПСИХОПАТ

Потім пояснив:

— Маленьких пацієнтів не називали їхніми справжніми іменами, тому вони не знали імен інших. Кропп наділяв їх прізвиськами, пов’язаними з героями казок, що було застосовано як терапію. Професор ставив собі за мету створити наново індивідуум у дитині. Нікола Ґаві, наприклад, був «вразливий і небезпечний», як скло. А от