Читати книгу - "Осина фабрика"

11

Блудний син

Прокинувшись після останньої спроби неспокійного сну, я помітив, що моя ковдра лежала на підлозі. Менше з тим, я весь спітнів. Підвівшись, я сходив у душ, ретельно поголився й виліз на горище, доки там ще не надто напекло.

Під дахом виявилося надзвичайно задушливо. Я повідчиняв слухові вікна й визирнув надвір, роздивляючись море й суходіл у бінокль. Небо досі було похмуре; сонце світило стомлено, а бриз мав затхлий присмак. Якийсь час я порався коло Фабрики — годував мурах, павука й венерину мухоловку, оглядав дроти, витирав пилюку зі скла над циферблатом, перевіряв батарейки, а також змащував люки й решту механізмів, хоча й робив усе це радше для того, щоб заспокоїтись, а не з якоюсь певною метою. Витерши пил з олтаря, я обережно розклав на ньому всі необхідні предмети, пересвідчившись за допомогою лінійки, що всі баночки й решта речей були розміщені строго симетрично.

Коли я спустився, то вже знову обливався потом, однак часу на повторний душ не лишалось. Батько прокинувся й узявся готувати сніданок, а я тим часом подивився ранкові суботні телепрограми. Снідали ми мовчки. Поївши, я влаштував обхід острова, зазирнувши до Бункера й прихопивши з собою Мішок Голів, щоб у разі необхідності мати змогу полагодити Стовпи.

На завершення обходу мені знадобилося більше часу, ніж зазвичай, оскільки я повсякчас спинявся й вилазив на високі дюни, щоб оглянути підступи до острова. Але так нічого й не побачив. Голови на Жертовних Стовпах були в цілком доброму стані. Мені довелося замінити лише кілька мишачих голів, ото й усе. Решта голів і паль лишилася неушкоджена. На протилежному до центра острова схилі однієї з дюн я знайшов мертву чайку. Відтявши їй голову, закопав рештки неподалік від Стовпа. Голову ж, яка вже почала смердіти, я сховав у поліетиленовий пакет і поклав до мішка разом із висушеними.

Я спершу почув, а вже тоді побачив, як у повітря злетіли птахи; хтось рухався стежкою, проте я добре знав, що то лише місіс Клемп. Здершись на дюну, я простежив, як вона проїхала на своєму древньому велосипеді з кошиком через міст. Щойно стара зникла на під’їзді до будинку за дюною, я ще раз оглянув пасовище й решту дюн за ним, та окрім овець і чайок там нікого не було. Над звалищем звивався дим, із залізничної колії долинало рівномірне й ледь чутне гуркотіння старого дизеля. Небо досі було хмарне, хоча і яскраве, віяв спекотний мінливий вітер. Ближче до лінії горизонту, де завіса хмар робилася менш щільною, на морі виднілися золотаві зблиски, утім вони були далеко, надто далеко.

Завершивши обхід Жертовних Стовпів, я півгодини вправлявся у стрільбі по мішенях біля старої лебідки. Я виставив бляшанки на іржавому корпусі барабана, відійшов на тридцять метрів і збив їх усі з рогатки, використавши лише три додаткові кульки на шість бляшанок. Знайшовши всі кульки, окрім однієї, я виставив бляшанки ще раз, зайняв ту саму позицію й почав стріляти в них галькою — цього разу, щоб збити всі, мені знадобилося чотирнадцять пострілів. Я завершив своє тренування метанням ножа в дерево, яке росло біля старої овечої кошари, і з задоволенням виявив, що мені чудово вдається розраховувати кількість обертів, оскільки лезо щоразу влучало в добряче порізану кору під прямим кутом.

Повернувшись додому, я вмився, змінив футболку й зайшов на кухню саме в ту мить, коли місіс Клемп подавала на стіл першу страву, якою чомусь виявився гарячущий м’ясний бульйон. Я помахав скибкою м’якого пахучого білого хліба над мискою, стара нахилилась і гучно сьорбнула, а батько покришив у свою порцію питльований хлібець, який мав такий вигляд, наче в ньому стирчала дерев’яна стружка.

— Як ваші справи, місіс Клемп? — люб’язно поцікавився я.

— У мене все гаразд, — відповіла вона, нахмуривши чоло, через що її зведені брови почали нагадувати клубок шерсті на в’язаній шкарпетці. Припинивши супитись, стара поглянула на переповнену ложку, яку зупинила перед ротом, і сказала вже їй: — О, так. У мене все гаразд.

— Спекотно, авжеж? — мовив я й мугикнув собі під ніс. Я продовжував вимахувати хлібом над своєю мискою, а батько тим часом не зводив із мене сердитого погляду.

— Літо надворі, — проказала місіс Клемп.

— О, так. А я й забув.

— Френку, — доволі нерозбірливо сказав батько з повним ротом овочів та стружки, — здається мені, ти забув ємність цих ложок, хіба ні?

— Чверть джилла?[9] — з невинним виразом на обличчі припустив я.

Він спохмурнів і ковтнув бульйону. Я ж не припиняв махати скибкою, зупиняючись тільки для того, щоб розворушити коричневу шкірку, яка утворювалась на поверхні супу. Місіс Клемп знову гучно сьорбнула.

— Місіс Клемп, а як справи в місті? — запитав я.

— З того, що відомо мені, — просто чудово, — сказала стара своєму бульйону. Я кивнув. Батько подмухав на свою ложку. — Я чула, що в Маккі зник собака, — додала місіс Клемп.

Я дещо підняв брови й зацікавлено усміхнувся. Батько ж припинив їсти й витріщився на стару — щойно місіс Клемп закінчила фразу, з його ложки почав гучно стікати суп, нагадуючи дзюрчання сечі, що лилася в унітаз.

— Невже? — махаючи скибкою хліба, перепитав я. — Як прикро! Добре хоч мого брата тут нема, інакше всі звинуватили б його.

Я усміхнувся, зиркнув на батька й знову перевів погляд на місіс Клемп, яка примружено дивилася на мене крізь пар, що здіймався над її мискою. Моя скибка, яку я використовував як віяло, розмокла й розвалилася навпіл. Я спритно впіймав шматочок вільною рукою й поклав його на тарілку для хліба, а тоді взяв ложку й на пробу зачерпнув трішечки бульйону.

— Гм… — протягнула стара.

— Сьогодні місіс Клемп не змогла дістати бургери з яловичиною, — сказав батько, прокашлявшись на слові «не», — тому замість них вона привезла тобі фарш.

— Профспілки! — сердито пробурмотіла місіс Клемп, бризкаючи слиною у свій бульйон.

Я поклав один лікоть на стіл, підпер кулаком щоку й питально поглянув на неї. Але марно. Вона так і не відвела очей від миски, тож урешті-решт я знизав плечима й продовжив їсти. Батько відклав ложку, витер рукавом чоло й спробував виколупати нігтем застряглу між двома верхніми зубами стружку.

— Місіс Клемп, — сказав я, — а вчора біля нового