Читати книгу - "Оповідь Служниці"

— Навіщо? — спитала я. Мойра з роками все частіше розповідала такі історії. Мені не дуже подобалися ці обра`зи на минуле.

— Щоб вона вийшла, — відповіла Мойра.

— Можливо, це було радше подібним до того, щоб кидати у слона горішками, — роздумувала я.

Мойра розсміялася — це вона завжди могла.

— Екзотичні чудовиська, — сказала вона.

Ми стоїмо й дивимося на будівлю, яка за формою нагадує церкву, собор. Гленова каже:

— Чула, саме тут Очі влаштовують свої бенкети.

— Хто тобі сказав? — питаю. Поблизу нікого немає, можна говорити вільніше, але ми за звичкою говоримо пошепки.

— Сарафанне радіо, — каже вона. Робить паузу, дивиться на мене скоса, я відчуваю білий мазок у повітрі від її крил. — Є пароль.

— Пароль? — перепитую я. — Для чого?

— Щоб можна було дізнатися, хто так, а хто ні.

Хоч я і не розумію, навіщо мені це знати, запитую:

— То що за пароль?

— Мейдей, — каже вона. — Я його якось на тобі пробувала.

— Мейдей, — повторюю я. Пам’ятаю той день. M’aidez.

— Не користуйся ним без особливої потреби, — повчає Гленова. — Нам шкідливо знати багатьох у мережі. Раптом піймають.

Мені важко повірити в ці перешіптування, ці одкровення, хоча коли вони відбуваються, я завжди в них вірю. Це пізніше вони видаються недоречними, ніби дитячими, наче якась розвага — дівчачий клуб, шкільні таємниці. Чи як шпигунські романи, які я колись читала вихідними замість того, щоб робити домашнє завдання, чи телевізор пізно вночі. Паролі, те, що не можна говорити, люди з таємними особистостями, темні зв’язки: це не схоже на справжній світ. Але це моя ілюзія, похмілля від тієї версії реальності, яку я пізнала останнім часом.

І мережі. Мережити — один зі старих маминих виразів, затхлий сленг минулих років. Навіть у свої шістдесят вона описувала цим словом свої справи, навіть якщо, наскільки я бачила, це стосувалося лише обіду з іншою жінкою.

Я лишаю Гленову на розі.

— До зустрічі, — каже вона. Плавно тече далі вулицею, а я йду до будинку. Ось Нік, кашкет у нього набік; він сьогодні й не гляне на мене. Але, напевно, чекав мене, щоб доставити це мовчазне повідомлення, бо щойно впевнився, що я його бачу, ще раз ковзнув замшею по «Вихору» і швидко рушив до гаража.

Іду гравійною доріжкою між плитами перестиглого газону. Під вербою у своєму кріслі сидить Серена Джой, притуливши ціпок біля ліктя.

Сукня в неї з хрусткої прохолодної бавовни. Її колір — блакитний, акварельний, не мій, який вбирає спеку і водночас горить нею. Вона сидить до мене боком і в’яже. Як вона може торкатися вовни в таку спеку? Можливо, у неї заніміла шкіра, можливо, вона нічого не відчуває, наче після опіку.

Опускаю погляд на доріжку, прослизаю повз неї, намагаючись бути невидимою, знаючи, що вона мене проігнорує. Але не цього разу.

— Фредова, — каже Серена Джой.

Зупиняюся, непевна.

— Так, ти.

Повертаю до неї свій обмежений зір.

— Підійди. Ти мені потрібна.

Іду по траві, стаю перед нею, опустивши очі.

— Можеш сісти, — наказує вона. — Візьми подушку. Треба, щоб ти потримала вовну.

Вона із сигаретою, попільничка стоїть на газоні біля неї, як і чашка чи то кави, чи то чаю.

— Там з біса задушливо. Тобі потрібне повітря, — продовжує.

Я сідаю, ставлю свій кошик (знову полуниці, знову курка) і помічаю лайливе слово — це щось новеньке. Дружина прилаштовує моток шерсті на мої простягнені руки й починає змотувати. Схоже, наче я на повідку, наче в кайданах, укрита павутинням — це ближче. Сіра вовна ввібрала вологу з повітря, схожа на обмочену дитячу ковдру і трохи відгонить мокрою вівцею. Принаймні руки мені ланоліном змастить.

Серена мотає, сигарета тліє в кутику її рота, випускає спокусливий дим. Мотає вона повільно й напружено, бо руки поступово їй відмовляють, але рішуче. Можливо, для неї в’язання вимагає певної сили волі, можливо, їй навіть боляче. Можливо, це те, що прописав їй лікар: десять простих рядків на день, десять з накидом. Хоча вона має робити більше. Я бачу ці вічнозелені дерева й геометричних хлопчиків з дівчатками в іншому світлі: як свідчення її впертості; не такі вони вже й жалюгідні.

Моя мати не в’язала, нічого такого. Але коли забирала речі з хімчистки — красиві блузи, зимові пальта, — вона збирала англійські шпильки і сколювала їх ланцюжком. Тоді чіпляла ланцюжок де-небудь: біля свого ліжка, на подушці, на спинці крісла, на кухонну прихватку, так, щоб не загубити. І забувала про нього. Я ж знаходила його, то тут то там, у будинку, у будинках — сліди її присутності, залишки втрачених намірів, наче дорожні знаки на шляху, який, як виявилося, вів у нікуди. Господарчий регрес.

— То що, — каже Серена. Припиняє мотати, лишаючи на моїх руках гірлянду тваринної шерсті, виймає недопалок з рота, щоб загасити його. — Ще нічого?

Я знаю, що вона має на увазі. Ми з нею мало про що можемо говорити; у нас небагато спільного, крім цієї загадкової і випадкової речі.

— Ні, — кажу я. — Нічого.

— Шкода, — каже вона. Важко уявити її з дитиною. Але про маля все одно здебільшого піклувалися б Марфи. Вона хотіла б, щоб я завагітніла, щоб це скінчилося, і я забралася з дороги, не було більше принизливих спітнілих переплетінь, жодних трикутників плоті під її вкритим зорями пологом зі срібними квіточками. Тиша й спокій. Не можу собі уявити, щоб вона хотіла мені такої удачі з якоїсь іншої причини.

— Твій час закінчується, — каже вона. Це не запитання, а твердження.

— Так, — рівно кажу я.

Серена Джой підпалює ще одну сигарету, довго вовтузиться із запальничкою. З руками в неї точно стає все гірше. Але було б помилкою запропонувати їй свою допомогу — вона образилася б. Помилка — помітити її слабкість.

— Можливо, він не здатний, — каже вона.

Я не знаю, про кого це. Про Командора чи про Бога? Якщо про Бога, то вона сказала б «не хоче». У будь-якому разі, це єресь. Нездатні лише жінки, вони вперто лишаються закритими, вони пошкоджені, дефективні.

— Так, — кажу я. — Можливо, і не здатний.

Піднімаю на неї очі. Серена дивиться вниз. Ми вперше за довгий час зустрічаємося поглядами. Уперше з нашої зустрічі. Між нами простягаються миті, вицвілі, рівні. Вона намагається побачити, чи я усвідомлюю реальність.

— Можливо, — каже вона, тримаючи сигарету, яку так і не змогла запалити. — Можливо, варто спробувати інакше.

Що, стати рачки?

— Як інакше? — питаю я. Маю