Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— То, на вашу думку, він не мав ніяких конкретних доказів?

— Ну, він принаймні мав доказ від тої гакерки, що саме Екервалд викрав його технологію й продав її згодом.

— І він знав напевно?

— Поза всякими сумнівами. До того ж він зрозумів, що група Екервалда працювала не самотужки. Вона мала підтримку ззовні, цілком імовірно, що від американських розвідувальних служб, а також…

Фарах завагалася.

— Так?

— У цьому питанні Франс був досить потайливий, а може, він просто й сам знав небагато. Він натрапив на кодове слово, і воно означало людину за межами «Соліфону», яка й була справжнім керівником. Це Танос.

— Танос?

— Саме так. Він тільки сказав, що цієї людини дуже бояться, ото й по всьому. Ну, і стверджував ще, що коли до нього доберуться адвокати, то йому потрібна буде убезпека життя.

— Ви сказали, що вам невідомо, хто з помічників його продав. Але ви, мабуть, багато над цим розмірковували? — поцікавився Мікаел.

— Так, розмірковувала. І часом… я навіть не знаю…

— Що?

— Мені думалося, чи не всі разом?

— Чому ви так уважаєте?

— Коли ці хлопці почали працювати у Франса, вони були молоді, талановиті й амбітні. А закінчили знервованими й утомленими від життя. Можливо, Франс їх просто замордував або ж їх щось мучило.

— Ви знаєте їхні імена?

— Так. Це ж мої хлопчики, — на жаль, треба сказати. Перший — Лінус Брандел, я про нього вже згадувала. Йому двадцять чотири роки, і він просто тиняється без діла, грає в комп’ютерні ігри й дуже багато п’є. Якийсь час він мав хорошу роботу — створював ігри в «Кросфаєр». Але його звідти вигнали, коли він почав регулярно відпрошуватися через хворобу й звинувачувати колег у тому, що вони за ним шпигують. Далі — Арвід Вранґе, ви про нього, можливо, чули. Колись він був багатонадійним шахістом. Його батько не по-людськи на нього тиснув, і зрештою Арвідові це набридло. Він почав навчатись у мене. Я сподівалася, що він захистить дисертацію. Натомість хлопець став завсідним гостем усіх барів навколо Стуреплану. Перекотиполе, одне слово. У Франса він, щоправда, на якийсь час ожив. Проте між хлопцями спалахнула дурнувата конкуренція. Арвід і Басім, третій хлопець, зненавиділи один одного; принаймні Арвід точно ненавидів Басіма. Басім Малік, мабуть, до ненависті нездатний. Це чуйний і надзвичайно розумний юнак. Рік тому його взяли на роботу в «Соліфон Норден». Та довго він там не затримався. Тепер Басім лікується в Ерсті від депресії. До речі, сьогодні вранці мені телефонувала його мати (я її трохи знаю) і розповіла, що Басіма приспали на якийсь час. Дізнавшись, що сталося з Франсом, він порізав собі вени. Це, звісно, жахливо, та я запитую себе: а чи тільки з горя він це зробив? Чи ще й через почуття провини?

— Як він тепер почувається?

— Фізично він поза небезпекою. І останній — Ніклас Лаґерстедт, він… що я можу про нього сказати? В усякому разі він не такий, як інші, принаймні так видається збоку. Він не з тих, хто напивається до нестями чи заміряється на своє життя. Цей молодик має моральні бар’єри проти більшості неприємностей, навіть проти жорстоких комп’ютерних ігор і порнографії. Ніклас — вірянин Місіонерської церкви, його дружина — педіатр. Вони мають маленького сина на ім’я Єспер. Крім того, Ніклас — консультант Національної кримінальної поліції, відповідає за комп’ютерну систему, яку почнуть використовувати наступного року, а це означає, що його все ж перевіряли. Правда, не знаю, чи ретельно.

— Чому ви так кажете?

— Бо за респектабельним виглядом ховається негідник. Я знаю, що він привласнив якусь частину статку свого тестя й дружини. Він лицемір.

— Хлопців допитували?

— З ними розмовляли люди з СЕПО, але з цього нічого не вийшло. У той час усі вважали, що Франсові комп’ютери й справді гакнули.

— Підозрюю, що тепер поліція захоче їх знову допитати.

— Гадаю, так.

— А ви часом не знаєте — Балдер багато малював на дозвіллі?

— Малював?

— Так, зображав речі аж до дрібниць.

— Ні, я нічого про це не знаю, — сказала Фарах. — А чому ви запитуєте?

— Я бачив один приголомшливий малюнок. На ньому — світлофор. Отой, що на перехресті Горнсґатану й Ринґвеґену. Він бездоганний, наче фотознімок у темряві.

— Дивно. Франс тут раніше нечасто бував.

— Щось у цьому малюнку не дає мені спокою, — сказав Мікаел і зачудовано відчув, що Фарах стиснула його руку.

Він погладив її по волоссю й підвівся, задоволений тим, що ця розмова багато йому дала. А тоді попрощався й вийшов на вулицю.

Простуючи назад до Цинкенсвегу, Блумквіст зателефонував Еріці й попросив її написати в «Скриньці Лісбет» нове запитання.

Розділ 14

21 листопада

Уве Левін справляв посиденьки у своєму кабінеті з вікнами на Слуссен і затоку Риддарф’єрден, шукаючи інформацію в «Ґуґлі» про самого себе й сподіваючись натрапити на щось веселе. Та натомість прочитав, що він неохайний, слабодухий зрадник своїх ідеалів. Таку інформацію він знайшов у блозі якоїсь дівчини зі Стокгольмського інституту журналістики. Це його так обурило, що Уве забув навіть записати її ім’я в маленьку чорну книжку осіб, які нізащо не дістануть роботи в «Сернері».

Левінові несила була забивати собі баки ідіотами, які ані найменшого уявлення не мають про важливі речі й годяться лише на те, щоб писати малоплатні статті в непевних журналах про культуру. Не заглиблюючись у деструктивні думки, Уве зайшов до свого інтернетбанку й перевірив інвестиційний портфель. Це трохи допомогло, принаймні спочатку. День на ринку видався вдалий. Індекси Насдак і Доу-Джонса пішли вгору, індекс Стокгольмської біржі теж став вищим на 1,1 відсотка. Долар, що на нього Левін робив головну ставку, зріс, і його портфель після останнього оновлення секунду тому коштував 12 161 389 крон.

Непогано, як на хлопця, що колись писав про пожежі й різанину для ранкового випуску газети «Експрессен». Дванадцять мільйонів плюс квартира у Вілластадені[29] й маєток у Каннах. Нехай пишуть у своїх блогах усе, що їм заманеться. Він живе в достатку! Уве знову перевірив вартість свого інвестиційного портфеля. 12 149 101 крона. От трясця, невже пішло вниз? 12 131 737 крон. Він скривився. Не було ж наче ніяких причин, щоб ринок почав падати. Дані ж зайнятості були хорошими. Левін сприйняв падіння мало не як особисту образу й мимоволі почав знову думати про «Міленіум», хоч якою мізерною ця справа видавалася в загальному контексті. Він знову рознервувався, знехотя згадавши, як напередодні ввечері Еріка Берґер зустріла його з виразом відвертої