Читати книгу - "Проклята краса"

і жар його очей зробився просто нестерпним. — Чи знаєш ти сама, якою владою наділила тебе природа? Якою чарівністю та звабою дихає кожна клітина твого тіла? Так, Дарина гарненька, але її холодна краса ніщо, вона бліда перед тобою. А ти, Ганю, ти моя мара, з того вечора, як я побачив тебе, тільки тобою й хворію, мов очмарений, до нестями бажаю тебе, моє сонечко… — слова Прокопенка падали на серце Ганнусі важким тягарем, перекликаючись з палкими зізнаннями Павла там, у глушині, у Пирогах. І як відрізнялась їхня відверта звірина пристрасть від ніжної лагідності Дмитра. Їх вабить її жіноча краса, молоде достигле тіло, а душа — то так, щось неважливе. Щоправда, Павло хоч трішки ще поважав її гідність, а ось цей хижацький гуцуляка вже ні в що не ставить. Йому потрібно тільки її тіло, про що він сказав відверто. Аби тільки опоганити, забруднити те, на що має право тільки один чоловік.

— Я важка, — прошепотіла Ганнуся, відчуваючи, як запалахують жарким рум’янцем зблідлі щоки. Прокопенко звузив очі, поморщився, мов натикнувся на якусь гидоту.

— А майор часу не втрачав, — витиснув він скрізь зуби злі слова, й на якусь мить у Ганни з’явилась надія, що він відмовиться від неї, але марно. Вогонь пристрасті знову затлів смердючим згарищем в його очах, а тонкі вуста нещадно промовили: — Але це мене не зупинить, люба моя. Мене взагалі ніщо не може зупинити перед жагою володіти тобою…. — Чужі, небажані, слиняво-пекучі вуста зухвало торкнулись ніжної шкіри на шиї Ганнусі, і вона скривилась, напружившись усім тілом. Починалась нудота, а нахабні губи рухались нижче, зовсім не звертаючи уваги на її відчайдушні пручання.

— Благаю вас, відпустіть мене, — прошепотіла вона, відпихаючи його з останніх сил, але руки навколо її стану робились усе важчими, а вуста — чужі, тонкі та огидні — вже шукали близькості її вуст. Як кортіло крикнути на допомогу, той крик уже рвався з неї, дер горлянку, але розум стримував, стримував заради коханого Дмитра.

І мов диво, мов грім серед ясного неба, пролунав далекий звук кимось зачинених дверей, оглушливим відлунням пронизавши зловісну тишу порожнього під’їзду. Прокопенко напружився, потім відсахнувся від неї, і руки, що важкими ланцюгами тримали Ганнусю в полоні, раптом ослабли, випустили її тіло, котре, опинившись на волі, безсило гойднулось та ледь встояло на слабких ногах.

— Договоримо пізніше, а ти поки подумай, чи згодна загубити свого любого, — швидко промовив Микола, кинувши злодійкуватий погляд на східці, якими хтось сходив униз. — Ще побачимось.

І ще раз обпікши її палким, пристрасним поглядом, він швидко зник за дверима під’їзду. Самовпевнений, нахабний гуцуляка за лічені хвилини перетворив її щасливе, спокійне життя, наповнене коханням, на жалюгідну примару, на болісний для серця спогад. Відчуваючи себе заплямованою, затаврованою чужими губами, з гіркою нудотою, що підступала, Ганнуся притулилась до холодної стіни та зажмурилась, стримуючи в собі непролиту воду сліз. Зовсім поряд пролунали тихі, обережні кроки, потім вони стихнули. І Ганнуся, відчувши на собі чужий погляд, примусила себе розплющити очі. Поряд з нею стояла молода, але якась втомлена та напружена жінка. Ганнуся знала, що це Олена Романівна Григоровська, сусідка з другого поверху.

— Вам зле? — тихим голосом запитала вона.

Ганнуся повільно хитнула головою.

— Ні, просто в голові запаморочилось. Не звертайте уваги, — напруженим, не своїм голосом обізвалась вона, бажаючи залишитись на самоті, але сусідка не поспішала йти, роздивляючись її з дратівливою увагою.

— Ви такі бліді…

— Я просто трішки нездужаю, — просто зізналась Ганнуся і, ввічливо попрощавшись, пішла нагору. Опинившись у квартирі, вона спробувала надати своєму обличчю спокійного виразу, і це їй вдалось дуже добре. Вона навіть спромоглась сміятись та розмовляти з тьотею Анею так, мовби нічого не сталось. А всередині неї тим часом лютувала хуртовина. Що, що їй робити? Зізнатись в усьому? Ні, він міг накоїти чогось непоправного згарячу, а що тоді? Лише погодитись на ту гидотну пропозицію?

Нервові, різкі й дещо роздратовані рухи, приречений погляд великих, по-дівочому вродливих синіх очей, у яких тлів ще дитячий страх перед життям, перед тим майбутнім, жахливим та безрадісним, котре на нього чекало. М’яке, жовтувате світло лампи золотавило шовкове, світло-русяве волосся юнака, чиє лице було таким чистим та білошкірим, що Дмитрові здавалось, наче перед ним сидить не дев’ятнадцятирічний юнак, а дитя, яке тільки намагається бути дорослим.

На столі лежала справа цього самого юного створіння, де його було охарактеризовано як злісного релігійного фанатика. Тарас Назарович Кирилюк, безпартійний, 1920 року народження, проживає разом з ю матір’ю за адресою: провулок Грозненський, дім 14/8. Працює водієм на автобазі й одночасно є ватажком релігійної групи, до якої активно залучає наївну та добросовісну радянську молодь.

Дмитро поворушився на своєму кріслі, почуваючи себе так, ніби воно було набито не повстю, а голками, й знову поглянув на Кирилюка. Той затято мовчав, тільки вуста його, занадто пишнуваті для хлопця, повільно ворушились. «Певне, молиться», — здогадався Дмитро, й перед очима його знову виникла худорлява, якась жалюгідна постать отця Федора Юрченка, який теж на допитах, бувало, ось так само беззвучно ворушив блідими, шерехуватими вустами. У ньому не було страху — тільки стурбованість, турбота за дружину та дітей, а ще жалість. Але жалість до кого? Дмитро довго не міг зрозуміти, кого жаліє цей нещасний, майже приречений чоловік з великими та вологими карими очима, поки той на одному з допитів якось не проронив:

— А знаєте, майоре, мені вас шкода.

Дмитро швидко підняв очі, зустрівши той самий жалісливий погляд, який ще світився такою добротою, що на якусь мить йому зробилось зимно — щось небачене та незбагненне торкнулось на мить його єства, пройшовшись морозом по шкірі. Дмитро нахмурився й недовірливо запитав:

— Чому вам мене шкода?

— Хороша ви людина, — м’яко відповів Юрченко, — але заблудла. Не туди вас доля занесла, не для вас оте місце, де головує сам диявол. Ви ще не розумієте, як це поволі вбиває вас, вашу душу, котра, якою б вона не була, залишається за природою своєю християнською.

Дмитро нахмурився ще більше.

— Я би попросив вас змінити тему розмови.

— Добре, — зі смиренням відповів Юрченко, на мить заплющивши свої темні й всерозуміючі очі. — Я тільки буду молитись за вас, за вашу безсмертну душу, аби вона не загинула.

А через день він тихо помер уві сні, полишивши за собою в серці Дмитра якийсь незрозумілий, неясний та тупий біль. Перші дні Дмитро відчував себе так, мов утратив близьку та рідну людину, що, звісно, було справжнім безглуздям. І