Читати книгу - "Катерина"

Повільно йшли хвилини. У пишних покоях, одна навпроти одної, над одним ліжком стояли Катерина та Ірина Саввівна, кожна над своїм коханим, наче дві побиті горем горлиці. І кожна чекала на диво, яке підніме з ліжка її коханого.

* * *

На жаль, дива не сталося.

Антуан помер іще до схід сонця, яке зійшло на цьому світі без нього. Лікар фон Ліберн уже нічого не міг удіяти, про що, ледь не захрипаючи, кричав наче збожеволілій від горя Ірині Саввівні, яка тигрицею кидалась на нього, вимагаючи врятувати Антуана.

– Фрау, фрау Ірен, – відбивався від неї німець. – Я нє є Господь Бог, алє я є людіна. Усє що міг, я старанно є зробів, а білше…

У Ірини Саввівни затремтіли губи.

– Помер… мій Антуан помер, – прошепотіла вона й раптом, заволавши, упала на молоде тіло коханого, що поволі застигало, і заридала з таким надривом, із такою гіркотою, що в присутніх у кімнаті волосся заворушилось на голові.

А Криштоф, хоч і зостався живий, але, за словами лікаря, деякий час буде нерухомий, тому що балка, яка впала на нього, травмувала спину, але згодом він має очуняти.

Тіло Антуана винесли, а за ним пішла й почорніла Ірина Саввівна. Катерина ж залишилася з чоловіком, сіла біля ліжка й довго вдивлялася в його застигле, спокійне лице, дякуючи подумки Господові, що врятував її коханого. Та так і заснула, нахиливши голову на плече, хоч і дала собі слово не спати.

Пробудив її легкий, ледь відчутний дотик до руки. Розплющивши очі, вона поглянула на чоловіка, і відразу ж занурилася в темне озеро його пильних та пронизливих очей.

– Кириле… – видихнула стиха.

– Ти жива? – теж тихо відказав Криштоф і закашлявся. Катерина кинулась до столика, ухопила склянку з водою й обережно напоїла чоловіка, тримаючи за голову. – Мене увесь час переслідував страх того, що ти не врятувалась, що я не встиг врятувати тебе й ти згоріла в тому страшному вогні.

Катерина поцілувала його.

– Ні, ти врятував мене, а от сам…

Криштоф покривився.

– Я пам’ятаю, як хотів бігти за тобою, але зачепився за щось і впав, а на мене відразу ж упало щось важке, а далі все, темнота та пустка. Хто мене витягнув?

Катерина болісно зітхнула.

– Спочатку Антуан, він намагався витягнути тебе з-під сволока, але сам дістав по голові й ось до ранку помер. Твій лікар-німець не зміг нічого вдіяти.

Криштоф нахмурився.

– Господи, він же такий іще молодий…

– Так, але смерть не питає…

– Катарино, – хрипким голосом перебив Криштоф, – що це зі мною? Я не відчуваю свого тіла й не можу поворушити ногами.

Катерина заспокійливо всміхнулась.

– Не хвилюйся, так буде деякий час, лікар сказав, згодом це має минути. – Катерина намагалась говорити спокійно, із упевненістю, хоч сама тієї певності не відчувала, а боялась, дуже боялась за нього.

Криштоф спохмурнів іще більше.

– І що ж, я маю увесь цей час лежати?

– Так, але ж це до якогось часу…

– До якогось часу? Так отой базікало сказав? – Криштоф недовірливо покривився. – Люба, та я й слову того блазня не вірю, він накаже. Де він зараз?

– Поїхав уже, утомився…

– Утомився? Знаю я його втому, утік, хитрий пес, аби не казати мені правди. Ну дарма, я його ще впіймаю. – Він смикнувся, намагаючись устати й забувши, що не зможе тепер цього зробити. Покривився й безнадійно махнув сильною, засмаглою рукою. – Ніколи, люба, я не думав, що в тридцять років залишуся калікою, не спроможним навіть ногою поворушити.

Згодом Криштоф заснув. Катерина, яка провела півночі без сну, прилягла поряд і задрімала. Проте довго спати їй не довелося. Пробудив її далекий, незрозумілий звук, і, розплющивши очі, вона зрозуміла, що хтось тихо шкребеться в двері. Тихенько, аби не пробудити чоловіка, вона встала й відчинила двері. І побачила перед собою бліде, опухле лице діда Тараса. У нерівно надітій перуці, у брудній лівреї він стояв перед нею з дивним виразом на обличчі, у якому намішалося й провини трішки, й суму, й ще чогось незрозумілого.

– Катре… тобто… пані Катерино, – непевно та похмуро почав він, і до Катерини дійшло, що він зовсім тверезий, чи не вперше на її пам’яті.

Вона зітхнула.

– Чого тобі, діду?

Тарас повагався, позиркуючи на неї совиними очицями, пошкрябав сиву голову під перукою, а потім різко та швидко, неначе боячись передумати, випалив:

– Пані… пані Катерино, я хочу зізнатися.

– У чому?

– У важливому. От мучуся ввесь ранок, усе боюся панові казати, він іще розгнівиться й вижене мене з будинку, а я тут вже так обжився… А потім думаю, а дай-но я пані скажу, ви ж таки добра та й нашого таки походження…

Катерина нахмурилась.

– Щось я тебе не розумію.

Дід Тарас покривився.

– А що тут розуміти? Винен я, пані, і дуже винен у пожежі цій бісовій, бодай не дождати мені…

– Як винен? Тарасе, ти що, підпалив нас?

– Не підпалив, але й не зупинив палія. Хоча, може, якби міг, то й зупинив би… Скажу чесно, хильнув я вчора добряче, так добряче, що не стало сил і до кімнати доплентати. Ну… сів за східцями та й задрімав. Коли – світиться. Я очима – луп, а то Мотря зі свічкою в кухню поскакала, ну, поскакала, то хай і скаче собі, бісова дівка. Щось там бубніла, я вже хотів знову здрімнути, а воно ж ізнову засвітилось. Виходе вона, та не сама, а з якимсь вусатим козаком, і де вона тільки видерла його на кухні. Пішли вони наверх, а мені мов заціпило, треба було б гаркнути, та не зміг, до того мене шинкарська горілка підкосила. Ну я ще подумав, може, лицяльник чи бахур її, погулює дівка потайки від суворого батька. Подумав так і заспокоївся…

Катерина похолонула.

– Діду…

– Дай уже доказати, пані. Не встиг я знову задрімати, як скачуть вони назад, як стадо волів, прогупали до кухні. А мені б устати та добряче поганяти ту Мотрю, аби не ганяла по дому коровою з якимись там козаками, та куди там, клята шинкарка такою горілкою пригостила, що я тільки сіпнувся та назад упав… Та так міцно заснув, що до ранку очей не продер і тоді лиш дізнався про пожежу, й усе зрозумів. Не полюбовника бісова дочка приводила, а палія, от уже відьма чорноока, ніколи не була сподобна мені. – Він перехрестився й застиг перед Катериною, такий уже розкаяний та нещасний, побитий довгими роками пияцтва. – Тепер суди мене, пані, як твоя душа забажає, хоч немає мені прощення.

Катерина похитала головою.

– Що ж мені тебе судити… от не пив би ти!

Тарас старанно перехрестився.

– Ось тобі хрест святий, більше ні краплинки до рота не візьму, нехай хто хоч заливає мене. Досить із мене цієї ночі. На весь вік жалюгідний, що лишивсь, подостатком буде. Більше я ні-ні, Господь і всі святі мені свідки.

Катерина на мить заплющила очі. Господи, невже Мотря ненавидить їх до такого диявольського стану, що й смерті забажала? Невже можливо таке…

– Слухай, пані, – не без вагань почав Тарас, позиркуючи на неї запитливо, – ти б веліла притягнути до свого подолу ту Мотрю, ухопила б за коси та поспитала б у неї гарненько, що то за хлопа вона по панському будинку водила…

– А як не скаже?

Довбуш смачно плюнув собі під ноги.

– А на те ти й пані, щоб притягнути та гримнути так, щоб аж затрусилась, батогом відходити, а зізнання вибити…

Катерина відсахнулась.

– Що ти, діду, я так не зможу!

– Чого це не зможеш? Пам’ятаю, замолоду пан Бронислав таких панянок сюди привозив, не взяв би їх кат, вогонь, а не панянки були. Як гримне! Наші дівки від одного їхнього духу, мов у лихоманці, тряслися. – Він махнув рукою. – Відразу ж воно видно, що якою ти була, такою й лишилась. Не пані ти по духу, хоч і зробилась нею. Із твоєї мачухи й то вийшла б пані більша.

Катерина