Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Мої супутники повернулися до табору, де лишалися Старий і М'Кола. У нас вийшло м’ясо, і я вирішив походити трохи з Дру-пі, сподіваючись щось уполювати. Я вже одужав від дизентерії, й мені було приємно блукати серед невисоких пагорбів, блукати просто так, навмання, а принагідно й пополювати, щоб роздобути м’яса. До того ж мені подобався Друпі, подобалося дивитись, як він ходить. А він ходив перевальцем, легко переставляючи ноги, й мені подобалося дивитись на нього, відчувати траву під м'якими підошвами черевиків та приємну вагу рушниці, яку я тримав за шийку приклада, поклавши ствол на плече; сонце тим часом припікало, зрошуючи мене потом і швидко висушуючи росу на траві. Та ось війнув прохолодний вітрець; здавалось, ми йшли покинутим садом десь у Новій Англії. Я відчував, що знову можу влучно стріляти, і чекав нагоди, щоб здивувати Друпі своєю вправністю.

З вершини пагорба за якусь милю від нас ми побачили двох конгоні [59], жовтих на тлі узгірка, і я знаком показав Друпі, що треба йти за ними. Ми рушили вниз і в видолинку вигнали водяних козлів — самця і двох самиць. Як я вже знав, водяний козел — єдина місцева дичина, не придатна для іркі, та й перед тим я вполював куди кращого представника цієї породи. Я прицілився, але оскільки пам'ятав про його неїстівне м'ясо, то не вистрелив, і він зник з очей.

— Не стріляєш, куро? — спитав Друпі мовою суахілі.— Думі суна — хороший звір.

Я, як міг, пояснив йому, що вже вбив раніше кращого за цього і що його м'ясо не годиться їсти.

Він усміхнувся.

— Піга конгоні м’узурі.

«Піга», — гарне слово. Воно звучить так само, як «вогонь!» або ж вигук «влучив!». «М'узурі», що означає «добре», «чудово», «краще», спершу звучало для мене, як назва одного з наших штатів, і не раз під час переходів я складав речення на суахілі зі словами «Арканзас» і «М'узурі»; тепер це слово стало звичним, не вирізнялось, як чужомовне, стало таким самим простим і звичайним, як і інші слова мови суахілі, і мені вже не здавалися дивними й потворними розтягнені мочки вух, племінні шрами чи то воїни зі списами. Племінні шрами й татуювання видавалися мені природними, ба навіть гарними прикрасами, і я жалкував, що не маю таких. Мої шрами не йшли ні в яке порівняння з їхніми: були неправильні, невиразні, а то й просто нагадували рубці! Одного я мав на лобі, і часом мене питали, чи я, бува, не вдарився об щось головою. Зате Друпі мав показні шрами під вилицями та інші, рівні й гарні, на грудях і на животі. Я саме думав, що один тільки шрам у мене ще так-сяк: на підошві правої ноги, що нагадував вирізьблену різдвяну ялинку, і об нього швидко протиралась шкарпетка. Аж тут ми зігнали пару болотних антилоп. Ці відбігли ярдів на шістдесят, спинившись під деревами, і тільки-но стрункий граційний самець повернувся, я вистрелив і влучив йому в бік якраз над лопаткою. Він підстрибнув і дременув геть.

— Піга, — зауважив Друпі, усміхнувшись. Ми обидва чули, як ляснула куля.

— Куфа, — мовив я. — Він убитий.

Коли ми підійшли до нього, він лежав на боці, серце його шалено стукотіло, хоч з усього видно було, що він мертвий. Друпі не прихопив мисливського ножа, а я мав тільки складаного. Я намацав пальцями серце біля передньої ноги, чуючи, як воно б'ється під шкурою, й устромив туди ножа, але лезо було коротке й лише відштовхнуло серце. Я відчував під пальцями пружне й гаряче биття серця, відчував, як лезо впирається в нього, повернув ножа, навпомацки перерізав артерію, й гаряча кров бризнула мені на пальці. Випустивши кров, я заходився потрошити антилопу своїм складаним ножем, хизуючись перед Друпі: дочиста вибрав нутрощі, вийняв печінку, обережно вирізав жовчний міхур, поклав печінку на жмуток трави, а поряд — нирки.

Друпі попросив у мене ножа: тепер він хотів показати свій хист. Вправно розрізав і вивернув шлунок, викинув із нього траву, добре витрусив його, тоді поклав у нього печінку та нирки й, відтявши ножем гнучкий прутик з дерева, під яким лежала антилопа, зшив ним шлунок і то так, що вийшла гарна торбинка, куди можна було класти й усі інші ласощі. Потім вирізав палицю, почепив на її кінець торбинку за шов і перекинув палицю через плече — точно так, коли я ще був малий, носили в носовику свій скарб волоцюги, зображувані на рекламі мозольного пластиря «Блу Джей». То був чудовий спосіб, і я вже уявляв, як покажу його колись Джонові Стайбу у Вайомінгу, а він усміхатиметься своєю ніяковою усмішкою глухого (в Джона доводилося жбурляти камінням, щоб спинити його, коли зареве олень), і я знав, що він скаже. А скаже він ось що: «їй-богу, Ернсте, це діло».

Друпі вручив мені палицю, зняв із себе шмат тканини, що заміняв йому одежу, обв'язав ним тушу антилопи й завдав собі на спину. Я хотів допомогти йому, пропонуючи на мигах зрізати гілляку, почепити на неї антилопу й понести вдвох, але Друпі волів нести сам. Отак ми й вирушили до табору — я з торбинкою з шлунка антилопи на кінці палиці через плече й рушницею за спиною, а Друпі, весь зрошений потом, заточуючись під тушею, попереду. Я став умовляти його підвісити антилопу на дереві, а потім прислати по неї носіїв, і ми вже були поклали її в розвилку дерева. Та коли Друпі зрозумів, що я ладен навіть кинути антилопу, аби тільки він не підірвався, то знову завдав тушу на плечі, і отак ми дістались до табору, де тубільці довкола багаття голосно зареготали, побачивши у мене через плече торбинку зі шлунка.

Саме таке полювання було мені до вподоби. Ніяких поїздок у машині — скрізь тільки пішки, нерівна місцевість замість гладеньких рівнин, тож я був цілком задоволений. Я тяжко перехворів і тепер з радістю відчував, як щодень прибуває сила. Я був дуже схуд, зголоднів за м'ясом, а зараз без усякої шкоди для себе міг їсти все, що завгодно. Щодня з мене потом виходило все, що я випивав з друзями біля вечірнього багаття, в спеку я лежав у затінку дерев під повівами прохолодного вітерцю,