Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

— Пулями? — насупившись, перепитав Тім.

— Ні, кулями. Дивись-но.

Вона простягнула йому торбину, щоб звільнити свої покручені руки, й повернулася в дверях боком.

— Джошуа казав, що рушницю ніколи не можна наставляти на людину, якщо не хочеш поранити її чи вбити. Бо у зброї, казав він, палке серце. Чи то лихе серце? Стільки років минуло, я вже й не пам’ятаю. На ній збоку є маленький важіль… отут…

Щось клацнуло, і рушниця, наче переламавшись, розкрилася. Вдова показала Тіму чотири квадратні мідні пластини. А коли витягла одну з отвору, в якому пластина сиділа, Тім побачив, що то насправді край снаряда — кулі.

— Коли вистрелиш, мідне дно залишиться, — сказала вдова. — Його потрібно витягти, перш ніж заряджати наступний патрон. Розумієш?

— Еге ж. — Тіму кортіло самому потримати кулі в руках. Ба більше, він дуже хотів узяти рушницю, і натиснути на гачок, і почути вибух.

Вдова закрила рушницю (та знову тихо й елегантно клацнула) і показала йому руків’я. Тім побачив чотири маленькі пускові механізми, які треба було відтягувати великим пальцем.

— Це курки. Кожен відповідає за окремий ствол… якщо ця клята штукенція взагалі ще стріляє. Розумієш?

— Ага.

— Це називається чотиристволкою. Джошуа казав, що, поки жоден з курків не зведено, тримати її безпечно. — Вдова трохи похитнулася, наче їй запаморочилося в голові. — Даю рушницю дитині! Тій, що збирається вночі йти в Нескінченний ліс, на зустріч із дияволом! Однак що я ще можу вдіяти? — А тоді не до Тіма: — Але він не чекатиме, що в дитини може бути зброя, чи не так? Може, в світі ще лишилася Білість, і одна з цих старих куль втрапить-таки у його чорне серце. Поклади її в торбу, прошу тебе.

І жінка простягнула йому рушницю руків’ям уперед. А Тім ледь її не впустив. Його вразило, що така маленька річ може бути такою важкою. І так само, як чарівна паличка Збирача, коли він проводив нею над водою у цебрі, рушниця, здавалося, вібрувала.

— Запасні кулі я загорнула у вату. Разом з тими чотирма, що в рушниці, їх дев’ять. Най вони тобі поможуть і най я не буду проклята на галявині за те, що дала їх тобі.

— Дяк… дякую-сей! — То було все, що спромігся вичавити з себе Тім. І обережно поклав рушницю в торбину.

Вдова взялася руками за голову і гірко засміялася.

— Ти дурний, а я ще дурніша. Замість чотиристволки свого брата я мусила би принести мітлу й огріти тебе нею по голові. — Вона знову розсміялася, гірко, безрадісно. — Та все одно з моєю старечою силою користі з цього не буде.

— Ви перекажете моїй мамі завтра звістку? Бо цього разу я пройду не маленький відрізочок стежини, а всю її аж до кінця.

— Еге ж, і розіб’єш їй серце. — Вдова нахилилася до нього, і край її вуалі гойднувся. — Ти про це не думав? По очах бачу, що думав. Навіщо ти йдеш, якщо знаєш, що ця новина роз’ятрить їй душу?

Тім почервонів від підборіддя до коренів волосся, але тримався стійко. Тієї миті він був дуже схожий на свого покійного батька.

— Я хочу, щоб до неї повернувся зір. І завдяки магії, якою він мене озброїв, я тепер знаю, як це зробити.

— Чорній магії! Оплоту брехні! Брехні, Тіме Рос!

— Думайте, що хочете. — Він випнув щелепу і став ще більш схожий на Джека Роса. — Але про ключ він не збрехав, подіяло. І про побиття теж — це сталося. Про те, що мама сліпа, теж правду сказав. А щодо тата… ви знаєте.

— Атож. — Удова заговорила з сильним сільським акцентом, якого Тім ніколи від неї не чув. — Атож, і вся його правда була двосічною: завдавала тобі болю й заманювала тебе в пастку.

Спочатку він нічого на це не відповів, тільки похилив голову і мовчки вивчав носки своїх збитих шорбутсів. У душі старенької майже зажевріла надія, та Тім підняв голову, подивився їй у вічі й сказав:

— Я прив’яжу Бітсі трохи далі по стежці на ділянці Коузінґтона-Марчлі. Не хочу лишати її на відрізку, де я знайшов тата, бо в деревах живе пукі. Коли підете до мами, попросите сея Коузінґтона відвести Бітсі додому?

Молодша жінка могла б сперечатися й далі, може, навіть стала б Тіма благати. Але вдова була старою.

— Що-небудь іще?

— Дві речі.

— Кажи.

— Ви поцілуєте за мене маму?

— Еге ж, охоче. А що друге?

— Чи благословите ви мене в дорогу?

Поміркувавши над цим, вдова Смек похитала головою.

— Що стосується благословення, то чотиристволка мого брата — все, що я можу тобі дати.

— Тоді цього має вистачити. — Він виставив ногу вперед і приклав кулак до лоба на знак прощання. Потім розвернувся і пішов сходами вниз туди, де чекала, прив’язана, віддана маленька дівчинка-мул.

Таким тихим голосом, що його майже не було чути, вдова Смек промовила:

— Іменем Ґана, благословляю тебе. Тепер на все воля ка.

Коли Тім зліз із Бітсі і прив’язав її до куща при Стежині Залізних Дерев, Місяць уже зайшов. Ще вдома, у клуні, він наповнив кишені вівсом, тож тепер розсипав його перед нею так само, як минулої ночі це робив Збирач для свого коня.

— Поводься добре, вранці по тебе прийде сей Коузінґтон, — сказав Тім. Перед внутрішнім зором засвітилася картинка: Простак Пітер знаходить Бітсі мертвою, з величезною дірою в череві, пробитою якимсь лісовим хижаком (можливо, тим самим, якого він відчув поза спиною під час своєї прогулянки стежиною минулої ночі). Втім, що він міг удіяти? Бітсі була хороша, та не досить розумна, щоб самотужки знайти дорогу додому, хоч і бігала тією дорогою незліченну кількість разів.

— З тобою все буде добре, — сказав Тім і погладив її по гладенькому носі. Та чи вірив він у це? Йому подумалося, що вдова могла щодо всього мати рацію і з Бітсі то була лише перша ластівка, але він відкинув цю думку.

Про все інше він сказав мені правду, авжеж, і про це не збрехав.

На той час, коли Тім заглибився в ліс, ідучи Стежиною Залізних Дерев, він почав у це вірити.

Не забуваймо, що йому було лише одинадцять.

Тієї ночі жодного багаття він не помітив. Коли вже підходив до краю Стежини Залізних Дерев, то замість затишного помаранчевого палахкотіння дров краєм