Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Чарівні створіння 📚 - Українською

Читати книгу - "Чарівні створіння"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чарівні створіння" автора Камі Гарсія. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 124
Перейти на сторінку:
Славнозвісна новенька. Дівчина з вікном. Так-так, я чула, як про тебе казали жінки.

Ми пішли за Маріан назад до центральної стійки й звалили всі книжки у візок.

— Не вірте всьому, що чуєте, докторе Ашкрофт.

— Будь ласка: просто Маріан.

Я ледве не впустив книжку. Маріан була доктором Ашкрофт майже для всіх у місті, крім моїх рідних. Ліна на диво швидко опинилася у колі її найближчих знайомих.

— Маріан, — усміхнулася Ліна.

Крім Лінка й мене, Маріан була першою, хто дав Ліні відчути славнозвісну південну гостинність. Аутсайдер привітав аутсайдера.

— Я тільки хотіла б уточнити: коли ти розбивала вікно мітлою, то часом не вимела все наступне покоління ДАР? — Маріан почала опускати жалюзі й жестом попросила, щоб ми допомогли.

— Звісно, ні. В іншому разі про цю історію не було б кому розповідати.

Маріан, обіймаючи Ліну, закинула голову й розсміялася.

— З почуттям гумору в тебе все гаразд, Ліно. А в цьому місті воно тобі знадобиться.

— Я справді чула багато жартів, — зітхнула Ліна. — Переважно про мене.

— Так, але… Розум переживе владу.

— Це Шекспір? — я вже почувався дещо зайвим.

— Близько. Сер Френсіс Бейкон. Хоча, якщо ти з тих, хто думає, що саме він написав Шекспірівські п’єси, то, гадаю, ти вперше не помилився.

— Здаюся.

Маріан скуйовдила мені волосся:

— А ти виріс на добрих півметра відтоді, як я бачила тебе востаннє, І. В. Чим тільки Амма тебе годує? Пиріг на сніданок, обід і вечерю? Здається, ми не зустрічалися років сто.

— Знаю, вибачте, — звів я на неї очі. — Просто мені чомусь не хотілося… читати.

Маріан знала, що це неправда, але зрозуміла, що я намагався сказати. Вона підійшла до дверей і перевернула табличку з напису «Відчинено» на «Зачинено». Потім замкнула двері, і клацання замка нагадало мені про батьків кабінет.

— Я гадав, бібліотека відчинена до дев’ятої.

Якщо це не так, то моє алібі для відвідування Ліниного будинку виявиться недійсним.

— Не сьогодні. Головна бібліотекарка щойно оголосила вихідний на честь Дня бібліотеки Гатліна. Ну так їй захотілося, — Маріан підморгнула. — Зухвала бібліотекарка.

— Спасибі, тітко Маріан.

— Знаю, що ви б не прийшли, якби у вас на те не було підстав, і підозрюю, що ця підстава — небога Рейвенвуда. Отже, може, ходімо у підсобку, заваримо чайничок чаю і наколотимо бурю у склянці? — Маріан любила гратися зі словами.

— Насправді у нас до вас радше запитання, — сказав я, застромляючи руку в кишеню з медальйоном у хустці провидиці Сулли.

— Завжди питай. Іноді запам’ятовуй. Ніколи не відповідай.

— Гомер?

— Еврипід. Пора тобі дати хоч одну правильну відповідь, І. В., а то мені доведеться піти на шкільні методичні збори.

— Але ж ви самі щойно сказали: ніколи не відповідай.

Вона відчинила двері з табличкою «Приватний архів».

— Я таке казала?

Як і Амма, Маріан була гострою на язик. Ну, як будь-яка гарна бібліотекарка.

І як моя мама теж.

* * *

Я ніколи не був у приватному архіві Маріан, у підсобці. В принципі, я не знаю нікого, крім мами, хто бував би тут. Це була їхня схованка, тут вони писали й проводили дослідження, влаштовували свої посиденьки. Сюди не заходив навіть мій тато. Я пам’ятаю, як Маріан зупинила його на порозі, коли мама досліджувала якийсь історичний документ:

— Без сторонніх — значить без сторонніх.

— Це бібліотека, Маріан. Бібліотеки створені для того, щоб поширювати знання й робити їх загальнодоступними.

— Тут бібліотеки були створені для того, щоб спілці анонімних алкоголіків було де зустрічатися потому, як їх вигнали баптисти.

— Маріан, не сміши. Це ж просто архів.

— Вважай, що я не бібліотекарка, а божевільна учена і там моя секретна лабораторія.

— Ти таки божевільна. Та ви ж удвох просто сидите над клаптиками спорохнявілого паперу.

— Якщо довіриш свої таємниці вітру, не звинувачуй його в тому, що він відкриє їх деревам.

— Халіль Джебран, — миттєво відповів батько.

— Троє здатні зберігати таємницю, якщо двоє з них мертві.

— Бенджамін Франклін.

Врешті-решт навіть тато облишив спроби увійти до їхнього архіву. Ми просто поверталися додому й з’їдали по шоколадному морозиву з горіхами, і після цього я завжди думав про маму й Маріан як про невідворотну силу природи. Уявляв — як казала Маріан — двох божевільних учених, скутих у лабораторії ланцюгами. Вони писали книжку за книжкою, їх навіть одного разу номінували на премію «Голос Півдня» — південного еквівалента Пулітцерівської нагороди. Тато страшенно пишався мамою, ними обома, навіть незважаючи на те, що ми самі залишалися в їхній тіні. «Найсвітліший розум» — так тато зазвичай називав маму, особливо коли вона була в процесі створення нового проекту. Зазвичай у ці миті вона занурювалася у власний світ, але здавалося, що саме такою він любив її найбільше.

Й от тепер у приватному архіві був я, щоправда, без мами і тата, і навіть без порції морозива. Деякі зміни відбувалися занадто швидко, особливо для міста, яке ніколи не змінювалося взагалі.

Це була темна задушлива кімната без жодного вікна, оббита вагонкою і розташована в одній з найстаріших будівель міста. У центрі кімнати паралельними рядами стояли чотири дубові столи. Стіни були вщент заставлені книжками: «Артилерія Громадянської війни й боєприпаси», «її величність бавовна: біле золото Півдня». З висувних шухляд металевого стелажа стирчали рукописи, а меншу кімнатку в глибині архіву переповнювала картотека.

Маріан заметушилася біля чайника й електричної плитки. Ліна підійшла до стіни, де висіли струхлявілі засклені мапи Гатліна — мабуть, ровесниці Сестер.

— Дивись — Рейвенвуд, — Ліна провела пальцем по склу. — А це — Ґрінбраєр. На цій карті набагато краще видно межі маєтків.

Я пройшов у найвіддаленіший куток кімнати, де стояв самотній стіл, вкритий тонким шаром пилу й павутиння. На ньому розгорнув свої сторінки старий статут Історичного товариства з обведеними іменами й устромленим між сторінками олівцем. Зроблена з кальки мапа була накладена на мапу сучасного Гатліна, начебто хтось задумав викопати старе місто з-під нового. А поверх усього цього лежала світлина портрета з передпокою в будинку Мейкона Рейвенвуда.

Жінка з медальйоном.

«Женев’єва. Це має бути Женев’єва. Ми повинні сказати їй, А. Ми повинні запитати».

«Ні, не можна. Ми не можемо нікому довіряти. Ми навіть не знаємо, чому в нас бувають видіння».

«Ліно. Довірся мені».

— А що це тут таке, тітко Маріан?

Поглянувши на мене, вона помітно засмутилася:

— Це був наш останній проект. Наш з твоєю мамою.

«Навіщо мамі знадобилася фотографія картини з Рейвенвуда?»

«Не знаю».

Ліна підійшла до столу й узяла світлину.

— Маріан, а що ви збиралися робити з цією картиною?

Маріан передала

1 ... 50 51 52 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівні створіння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чарівні створіння"