Читати книгу - "Вулик"

— Яка ж ти красуня, Наті! Як твої справи? Ну, просто викапана герцогиня!

Наті сміється.

— Ні, голубе, не герцогиня, але не тому, що не хочу; просто я досі незаміжня і навіть не заручена! Ти поспішаєш?

Мартін якусь мить вагається.

— Правду кажучи, ні. Сама знаєш, я з тих людей, яким нема куди поспішати.

Наті бере його під руку.

— Такий самий пустотливий, як колись.

Мартін трохи знічується й намагається звільнитися.

— Нас можуть побачити.

Наті сміється так гучно, що дехто озирається. У Наті чудовий голос — високий, мелодійний, сповнений нестримної радості, що бринить, наче срібний дзвіночок.

— Вибач, любий, я не знала, що в тебе хтось є.

Наті підштовхує Мартіна плечем, але руки не відпускає — навпаки, стискає її ще дужче.

— Живеш, як колись?

— Ні, Наті, гадаю, гірше.

Дівчина іде з ним вулицею.

— Годі тобі бути таким тюхтієм. По-моєму, тобі потрібен хтось, хто б тебе розворушив. А вірші й далі пишеш?

Мартінові трохи соромно, що він продовжує писати вірші.

— Так, здається, це невиліковне.

— Кепські твої справи! — Наті знову сміється.— В тобі поєднуються нахаба, волоцюга, легкодух і трудяга.

— Я тебе не розумію.

— Я сама себе не розумію. Ну, годі про це! Ходімо кудись, відзначимо нашу зустріч.

— Як хочеш.

Наті з Мартіном заходять до кав’ярні «Гран Віа», де повно дзеркал. Наті на високих підборах здасться навіть трохи вищою за Мартіна.

— Посидимо тут?

— Так, звісно, якщо тобі подобається.

Наті дивиться йому у вічі.

— Ти ба, яка галантність! Наче я твоя остання жертва.

Від Наті чудово пахне.

На вулиці Санта Енграсія, ліворуч, неподалік од площі Чамбері, мешкає донья Селія Весино, вдова Кортеса.

Її чоловік, дон Обдуліо Кортес Лопес, комерсант, помер після війни — як зазначалось у надрукованому в газеті «ABC» некролозі, внаслідок поневірянь, яких він зазнав, коли при владі були червоні.

Все своє життя дон Обдуліо був зразковим громадянином — справедливим, чесним, бездоганної поведінки, як то кажуть, взірцем для наслідування. Він дуже захоплювався поштовими голубами, і коли він помер, один фаховий журнал зворушливо вшанував його пам’ять: там було вміщено його зроблене ще замолоду фото, а під ним текст такого змісту: «Дон Обдуліо Кортес Лопес, славетний іспанський голубівник, автор слів гімну „Лети без перешкод, голубко миру“, екс-голова Королівського товариства голубофілів у Альмерії та засновник і редактор знаменитого колись журналу „Голуби й голубники“ (щомісячний бюлетень з міжнародною інформацією), з приводу кончини якого ми висловлюємо наше найщиріше захоплення та скорботу». Фото було взяте в грубу жалобну рамку. Текст написав дон Леонардо Каскахо, тренер із голубівництва.

Бідолашна вдова ледве зводить кінці з кінцями, здаючи знайомим кілька без смаку, в претензійному кубістському стилі опоряджених кімнат, із пофарбованими в помаранчевий і блакитний кольори стінами, де брак комфорту по можливості компенсується доброзичливістю, тактовністю, гостинністю та послужливістю господині.

У першій кімнаті, начеб резервній, яку тримають для найкращих клієнтів, дон Обдуліо з настовбурченими вусами та ніжністю в очах дивиться з позолоченої рамки, охороняючи, ніби мстивий і лукавий божок кохання, притулок таємних побачень, що годує його вдову.

У помешканні доньї Селії ніжність мовби точиться з усіх пор, але ніжність ця часом буває з присмаком гіркоти, а іноді й трохи отруйна. Донья Селія виховує двох малюків, дітей своєї небоги, котру чотири, а може й п’ять місяців тому загнали в могилу прикрощі та печалі. Коли з’являється якась парочка, діти радісно кричать у коридорі: «Ура, ура, прийшов іще один сеньйор!» Янголятка знають, що коли приходить сеньйор попід руку із сеньйоритою, завтра буде смачний обід.

Коли Вентура зі своєю дівчиною вперше з’явився в домі доньї Селії, та сказала йому:

— Єдине, про що я вас прошу,— це поводитися пристойно, цілком пристойно — в домі діти. Заради Бога, не влаштовуйте гармидер.

— Не турбуйтеся, сеньйоро, ви маєте справу з джентльменом.

Вентура й Хуліта зазвичай заходять до своєї кімнати близько четвертої години і виходять звідти по восьмій. Не чути навіть їхніх розмов, і це дуже тішить донью Селію.

Першого дня Хуліта не бентежилась, як доти; вона на все звертала увагу і на все мала свій резон.

— Дивись, яка жахлива лампа, вона схожа на спринцівку.

Вентура такої схожості не