Читати книгу - "Тихий Дін"

— Це через що? — спитав батько, помітно здригаючи нижньою губою (перша ознака недалекого вибуху люті).

— Не знаю, через що, — примружив Григорій очі, і відсунувши миску встав христячись.

— А я знаю... — підвищив голос батько.

— Не кричи, не кричи, — встряла Іллівна. ,

— А я знаю через що!..

— Ну, тут бучу збивати нема чого, — Петро відсунувся від вікна на середину кімнати. Тут справа полюбовна, хоче — живе, а не хоче — іди собі з богом.

— Я її не суджу. Хоч і соромно і перед богом гріх, а я не суджу: не на ній вина, а от на цьому сучому синові... — показав Пантелей Прокопович на Грицька, що притулився до пічки.

— Кому я винний?

— Ти не.знаєш за собою?.. Не знаєш, чортяко?..

— Не знаю.

Пантелей Прокопович скочив, перекинувши ослін і щільно підійшов до Григорія. Наталка випустила панчоху, дзенькнув вискочивши пруток: на звук .стрибнуло з печі кошеня, збочивши голову, зігнутою лапкою штовхнуло клубок і покотило його до скрині.

— Я тобі от що скажу, — почав старий стримано і роздільно,— не будеш з Наталкою жити — йди з двору світ заочі. От моє слово. Йди, світ заочі,—знову проказав він звичайним спокійним голосом і відійшов, підняв ослона.

Докійка сиділа на ліжку, зиркала круглими переляканими очима.

— Я вам, тату, не у гнів скажу, — голос у Григорія був дзеренчливо глухий, — не я женився, а ви мене женили. А за Наталкою я не тягнуся. Хоче хай іде до батька.

— Іди й ти звідси.

— І піду.

— І йди к чортовій матері!..

— Піду, піду, не квапся, — тягнув Григорій за рукав кинутий на ліжку кожушок, роздуваючи ніздрі, тремтячи в такій самій гарячій злобі, як і батько.

Одна, заправлена турецькою приміткою, текла в них кров; і надиво були вони подібні під цю хвилю.

— Куди ти пі-де-е-ш? — застогнала Іллівна, хапаючи Григорія за руку, та він силою відштовхнув матір і на льоту підхопив папаху, що впала з ліжка.

— Хай іде, пес поблудний. Хай, будь він проклятий. Іди, йди, забирайся!.. — гримав старий, навстіж відчиняючи двері.

Григорій вискочив до сіней, і останнє, що він чув — Натал-чин плач уголос. '

Морозна обгортала хутір ніч. З чорного неба падала ігли-ста пороша, на Доні розкотисто-гарматними пострілами тріскався лід. Григорій вибіг за ворота задихаючись. На тім кутку хутора різноголосно гавкали собаки, порешетена жовтими вогниками,' курилася темрява.

Безцільно подався Григорій вулицею. У вікнах Степано-вого будинку алмазно поблискувала чорнота.

— Гри-цю! — розлігся від воріт тужливий Наталчин вигук.

"Пропади ти, осоружна!" — скриготнув зубами Григорій,

прискорюючи кроки.

— Грицю, вернися!

В перший завулок скерував Грицько п'яні свої кроки, востаннє почув приглушений віддалю гіркий оклик:

— Грицуню, рідний!..

Швидко перейшов майдан, на розвилку доріг спинився, перебираючи в думках прізвища знайомих хлопців, у кого можна було б переночувати.

Спинився на Михайлі Кошовому. Жив той на відшибі, під самою горою; мати, сам Михайло та сестра дівчина—вся родина. Ввійшов у двір, постукав у малесеньке віконце саманної хати.

— Хто такий?

— Михайло вдома?

— Вдома. А це хто?

— Це я, Грицько Мелехов.

За хвилину, відірваний від першого солодкого сну, Михайло відчинив двері.

— Ти, Грицю?

— Я.

— Чого ти ночами?

— Пусти до хати, там погомонимо.

В сінях Григорій схопив Михайла за лікоть, злостячись на себе за те, що бракувало потрібних слів, прошепотів:

— Яв тебе заночую... З своїми полаявся... В тебе як, тісно?.. Ну, та я денебудь.

— Місце знайдеться, проходь. За що ви зчепились?

— Е, брат... потім... Де тут двері у вас? Не бачу.

Григорієві постелили на лаві. Ліг, з головою вкутуючись

кожушком, щоб не чути шепотіння Михайлової матері, ЩО спала на одному ліжку з дочкою.

"Як тепер вдома? Піде Наталка, чи ні? Ну, по-новому стелеться життя. Куди притулитись?" — І швидко підказувала думка: "Покличу завтра Оксану, підемо з нею на Кубань, подалі звідси... Далеко... далеко..."

Упливали перед заплющеними очима Григорія степові