Читати книгу - "Темна вежа: Темна вежа VII"

Та менше з тим. Бо ж зараз перед ним сидів син Короля з таким самим знаком на п’яті (вона якраз була у Волтера перед очима) і рівновагу було відновлено. Безперечно, йому слід бути обережним. Істота на стільці здавалася безпорадною, а може, навіть вважала себе такою, але не варто було її недооцінювати лише тому, що зовні вона скидалася на немовля.

Волтер опустив пістолет у кишеню (на мить, лише на одну мить) і витягнув руки вперед, порожні, долонями догори. Потім одну руку згорнув у кулак і підняв його до лоба. Повільно, не зводячи з Мордреда очей, остерігаючись перетворення (Волтер бачив, як воно відбувалося і що потім сталося з матір’ю маленького чудовиська), новоприбулий опустився на коліно.

– Хайл, Мордреде Дескейн, сину Роланда з Ґілеаду і Багряного Короля, чиє ім’я колись було в усіх на устах від Прикінцевого світу до Зовнішнього. Хайл тобі, сину двох батьків, що обидва ведуть свій рід від Артура Ельда, першого короля, котрий зійшов на трон після відходу Приму, і Вартового Темної вежі.

Якусь мить нічого не відбувалося. У Центрі керування панувала тиша і витав сморід спалених Найджелових плат.

Потім немовля підняло кругленькі кулачки, розгорнуло їх і піднесло догори руки. Встань, васале, й підійди.

– Тобі краще не «світитися думками», – порадив незнайомець, підступаючи ближче. – Вони знали, що ти тут, а Роланд розумний, як чорт. Мудрий-дела, от він який. Одного разу він уже наздогнав мене і я думав, там мені й смерть. Правда думав. – Зі своїх ґунна чоловік, який інколи називав себе Флеґґом (на іншому рівні Вежі він під цим іменем перетворив на руїни цілий світ), витяг арахісове масло й крекери. Перед тим він запитав дозволу свого нового діна, і немовля, хоч саме й потерпало від немилосердного голоду, по-королівському милостиво кивнуло. Волтер сів, підібгавши ноги, на підлогу й заходився швидко наминати, почуваючись захищеним у своєму «капелюшку» та не знаючи, що в його голові вже орудував непроханий гість і всі його знання зараз ретельно вивчалися. Поки тривало дослідження, йому нічого не загрожувало, але по тому…

Мордред підніс одну пухкеньку ручечку й зграбно провів нею в повітрі, креслячи знак питання.

– Як я врятувався? – спитав Волтер. – Ну, я вчинив так, як будь-який справжній пройдисвіт на моєму місці, – сказав йому правду! Показав йому Вежу, принаймні кілька її рівнів. Його це приголомшило настільки, що він розкрив свій розум, і я скористався його ж власним прийомом і загіпнотизував його. Ми були у фістулі часу, одній з тих, що їх часом виносить вихором із Вежі, і світ проходив повз нас, поки ми балакали в тому місці кісток, еге ж! Я приніс трохи інших кісток… людських кісток… і поки він спав, зодягнув їх у те, що лишилося від мого одягу. Я міг би вбити його на місці, та яку користь це дало б Вежі? І якщо вже на те пішло, яка користь була б тобі? Ти б ніколи не з’явився на цей світ. Справедливості заради, Мордреде, мушу сказати, що, зберігши Роланду життя і дозволивши видобути в цей світ свою трійцю, я врятував тобі життя ще до того, як тебе зачали. Я вислизнув на морське узбережжя – відчував, що мені потрібна невеличка відпустка, хі! А коли Роланд туди добувся, то пішов у один бік, а я – в інший, любий мій Мордреде, і ось я тут!

Він розсміявся з повним ротом крекерів і пирхнув крихтами собі на підборіддя й сорочку. Мордред усміхнувся, але йому стало гидко. І з цим він має працювати, з цим? З цим пожирачем крекерів і плювачем крихтами, з цим дурнем, який так захопився своїми минулими подвигами, що навіть не відчував небезпеки, яка нависла над ним зараз, і не розумів, що його захист пробито? Та на всіх богів, він смерті заслуговував! Але перш ніж це станеться, Мордреду потрібно було зробити дві речі. Перше – дізнатися, куди пішли Роланд і його друзі. Друге – наїстися. Цей дурень придатний для обох цілей. А що полегшувало Мордреду завдання? А те, що Волтер постарів, став старим, і смертельно самовпевненим, і надто марнославним, щоб це осягнути.

– Тобі, мабуть, цікаво, чому я тут, а не блукаю світами у справах твого батька, – сказав Волтер. – Правда ж?

Мордреда це не цікавило анітрохи, та все одно він кивнув. У животі забурчало.

– Правду кажучи, я саме зараз їх залагоджую, – сказав Волтер, сяйнувши найчарівливішою своєю усмішкою (щоправда, трохи зіпсованою арахісовим маслом, що прилипло до зубів). Колись давно він, мабуть, знав, що всі заяви, які починаються словами «правду кажучи», майже в усіх випадках виявляються брехнею. Але забув. Застарий, щоб знати. Надто марнославний, щоб знати. Надто дурний, щоб пам’ятати. Та, попри це, він був обережний. Відчував силу дитини. У голові? Дітвак длубався у нього в голові? Та ну, авжеж, ні. Істота, ув’язнена в дитячому тілі, була могутня, таж не настільки.

Волтер переконливо нахилився вперед, обіймаючи коліна.

– Твій Червоний Батько… занедужав. Не сумніваюся, це через те, що він так довго прожив поряд з Вежею і так багато про неї думав. Тепер лише ти можеш завершити справу, яку він розпочав. А я тобі допоможу.

Мордред кивнув, неначе від задоволення. Насправді він і був задоволений. Але також і голодний, такий голодний.

– Можливо, тебе цікавить, як я знайшов тебе в цьому бункері, який, по ідеї, мав би бути захищеним від усіх, – вів далі Волтер. – Правду кажучи, я допомагав будувати це місце. Роланд би сказав, що це було за давніх-давен.

Знову те «правду кажучи», очевидне, як підморгування.

Пістолет лежав у лівій кишені його парки. Із правої він витяг пристрій завбільшки з пачку сигарет, підняв сріблясту антену і натиснув кнопку. У підлозі нечутно від’їхав убік квадрат сірих кахлів, під яким відкрилися сходи. Мордред кивнув. Волтер (чи то пак Рендал Флеґґ, якщо він так себе нині називав) буквально виріс із-під землі. Спритний фокус, але ж хто, як не він, колись служив придворним чарівником у Роландового батька Стівена в Ґілеаді? Під ім’ям Мартена. Людиною з багатьма обличчями й