Читати книгу - "Мауглі"

«Я був Мауглі-Жабеня, — подумав хлопець. — Мауглі-Вовком я назвав себе сам. Зараз, перш ніж стати Мауглі-Оленем, я мушу побути Мауглі-Мавпою. Нарешті зроблюся Мауглі-Людиною. Ого!» — і він провів пальцем по вісімнадцятидюймовому лезі свого ножа.

Слід Вонтоли, весь у чорних кривавих плямах, вів поміж товстими деревами густого лісу, що милі за дві од Бджоляної Скелі поступово рідшав. Від останнього дерева до низького чагарника на Бджоляній Скелі залишалося миль зо дві відкритого поля, де не сховався б навіть вовк. Швидкою ходою ішов Мауглі попід деревами, міряючи оком відстань од гілки до гілки, іноді вилазив стовбуром і пробував перестрибнути в одного дерева на інше. Нарешті він досяг відкритого місця і, мабуть, з годину пильно вивчав його. Потім повернувся до сліду Вонтоли на те саме місце, звідки зійшов, і виліз на дерево з одвислою гіллякою футів вісім над землею. На міцний сук хлопець повісив пучок часнику і, чекаючи, взявся гострити ніж об підошву своєї ноги.

Незадовго до полудня, коли припекло сонце, Мауглі почув тупотіння ніг, і до нього донісся гидкий запах зграї рудих собак, що вперто бігли по сліду Вонтоли. Коли дивишся на собак зверху, вони здвються вдвоє менші за вовків, але Мауглі знав, які міцні в них лани і щелепи. Хлопець діждався, поки гостромордий ватажок, нюшачи слід, порівнявся з деревом, а тоді крикнув:

— Доброго полювання!

Той глянув угору, і всі його товариші зупинилися одноразово в ним — ціла зграя рудих собак з опущеними хвостами, худим задом, важкими плечима і кровожерними пащами. Дхолі — взагалі дуже мовчазне плем'я, і навіть удома, в Декані, вони дуже нечемні. Близько двохсот рудих собак зібралося під деревом. Хлопець бачив, з якою жадобою ватажок обнюхував слід Вонтоли, намагаючись повести всю зграю вперед. Дхолі не повинні поспішати, — а то ще завидна доберуться до лігвищ. І Мауглі вирішив до присмерку затримати зграю під деревом.

— Хто дозволив вам прийти сюди? — запитав хлопець.

— Всі Джунглі — наші Джунглі, — пролунало у відповідь. І дхоль вишкірив білі зуби.

Мауглі глянув униз на собаку, посміхнувся і зацокав точнісінько так, мов Чікаї, деканська пацючиха-стрибунець, даючи цим самим зрозуміти, що він вважає рудих собак не кращими за Чікаї. Вся зграя оточила дерево, а ватажок несамовито загавкав, називаючи хлопця мавпою. Замість відповіді Мауглі витягнув голу ногу і поворушив гладенькими пальцями над самою головою ватажка рудих собак. Цього було досить, щоб несамовито розлютувати зграю, бо тварини з вовною між пальцями не люблять, щоб їм нагадували про це. Мауглі, помітивши, що вожак хоче підплигнути, зразу ж підняв вище ногу і ніжно промовив:

— Собако, рудий собако! Повернись у Декан і їж ящірок. Іди до Чікаї, своїх братів, собако, собако, рудий, рудий собако! У вас вовна між пальцями! — І хлопець удруге поворушив своїми пальцями.

— Злазь сюди, або ми заморимо тебе голодом, безволоса мавпо, — провила зграя, а саме цього й хотів Мауглі. Він розлігся на гілляці, притиснувся щокою до кори, а праву руку залишив вільною. Цілих п'ять хвилин хлопець говорив собакам усе, що він знав і що думав про них, їхні звичаї, манери, про їхніх самок і щенят. А в світі немає нічого злобливішого і колючішого за погордливу мову Джунглів, за слова, якими мешканці гущавин висловлюють своє презирство і гнів. Зваживши все, ви переконаєтесь, що інакше й бути не може. Мауглі і сам говорив Каа, що під язиком у нього з багато колючок, і він навмисно поступово довів рудих собак до того, що ті почали гарчати, потім завили, а ще згодом аж хрипіли, шаленіючи. Дхолі пробували відповісти хлопцеві, та це було рівнозначно тому, коли б вовченя намагалося відповідати розгніваному пітону Каа. Весь цей час Мауглі гримав праву руку зігнутою у лікті, готуючись до дії, а його ноги міцно стискували сук. Великий бурий вожак кілька разів підплигнув, але Мауглі не поспішав, щоб не схибити. Нарешті лють додала дхолю сили; і він підплигнув угору футів на сім-вісім. Тоді рука хлопця витягнулася, наче голова змії, і так схопила вожака за гриву, що аж гілляка здригнулася під новою вагою. Мауглі мало не звалився на землю, але руки не розціпив. Дюйм за дюймом хлопець підіймав звіра, що висів, немов задушений шакал. Лівою рукою Мауглі дістав ножа, відрізав рудого пухнастого хвоста і шпурнув дхоля на землю. Цього йому було й треба, Мауглі знав, що тепер руді собаки не підуть по сліду Вонтоли, поки розірвуть його або поки він поб'є їх. Хлопець бачив, як дхолі сідали колом, як посіпувалися їхні стегна, і він зрозумів, що звірі палають жадобою кривавої помсти. Мауглі виліз на вищу гілляку, сів зручніше й заснув.

Минуло три-чотири години, і хлопець прокинувся. Зразу ж полічив зграю. Руді собаки були всі тут — мовчазні, кремезні, сухі, з сталевими очима. Сонце котилося на захід. За півгодини Маленьке Плем'я скель впорається із своєю денною роботою. А вам відомо, що присмерком руді собаки не вміють добре битися.

— Мені не потрібні такі надійні сторожі, — промовив Мауглі, підводячись на гілляці, — однак я запам'ятаю це. Ви справжні дхолі, але, як мені здається, ви занадто схожі один на одного. Тому я не віддам великому ящіркоїдові його хвоста. Ти незадоволений, рудий собако?

— Я сам розпорю тобі живота, — вив вожак, кусаючи стовбур дерева.

— Слухай ти, мудрий деканський пацюк. Тепер з'явиться багато-багато маленьких безхвостих щенят, так, щенят з рудими обрубками, які болітимуть, коли нагріватиметься пісок. Іди додому, рудий собако, і скажи, що мавпа одрізала тобі хвоста. Не хочеш іти? То ходімо зі мною, і я навчу вас уму-розуму.

Мауглі, мов мавпа, перестрибнув на сусіднє дерево, потім па інше і так ще далі. А зграя з піднятими догори головами бігла за ним. Час від часу Мауглі вдавав, ніби падає, і тоді всі руді собаки аж душили один одного, поспішаючи, щоб убити хлопця. Це було рідкісне видовище: хлопець з ножем, що виблискує у промінні передвечірнього сонця, яке пробивалося крізь верхні гілки, а внизу мовчазна зграя рудих псів, ніби охоплена вогнем. Діставшись до