Читати книгу - "Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків"

— Нічого собі сусідчик! — промовисто виголосив Ігор. — Бачу, нам здорово пощастило.

Ми сховались у Борьчин садок і звідти назирали, як шофер із дідуганом заносять у дім речі: залізне ліжко, два розхитаних стільці, старезне крісло, оббите, напевне, шкірою мамонта.

— Дивіться, дивіться! — вигукнув раптом Ігор. — А це що вони тягнуть?

Я зиркнув і побачив, що шофер і дідуган обережно вносять у двері скляну шафу, точнісінько таку, які стоять у лікарнях і в яких тримають медичні інструменти. Потім дідуган заніс у дім іще кілька штативів із пробірками й колбами, як у нас у школі, в хімічному кабінеті.

— Може він лікар? — сказала Наталка.

— Скоріше хімік-любитель! — кинув Ігор.

— А знаєте, хлопці, — згадав я, — де ж ми тепер грати будемо?

Річ у тім, що приблизно раз на місяць ми влаштовували гру в сищиків-розбійників. Уся територія нашого провулка, тобто всі п’ять садочків, були у нашому повному володінні. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбіяка, принаймні, так хвацько свистіти й гоготіти, як він, не вмів ніхто. І кінчалися наші бойовиська в садку теперішнього нового сусіда. А як він тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, і наша липа, де ми любили посидіти, росла в кінці провулка, майже під вікнами сусіда.

— Справді проблема! — погодився Ігор.

— Треба піти до сусіда, — сказала Наталка, — і попросити дозволу.

— А як із ним говорити? — поспитав я. — Ти ж бачила, який він!

— Та чого там! — перебив мене Борис. — Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове місце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!

З Борькою ми відразу погодились: говорити з дорослими він умів! На уроках, коли хтось чогось не знав і його могли викликати, Борис завжди виручав. Він умів так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього «конька», що ті й не помічали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались — урок уже кінчався.

Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусіднього будинку.

Подзвонили у двері. Ніхто не відгукнувся. Ми оглянули будиночок і побачили: крайнє вікно, щільно запнуте цупкою сірою фіранкою, відчинене. Отже, вдома хтось є.

— Нащо та фіранка? — здивувалась Наталка. — Крізь неї ж повітря не проходить.

— Дзвони, Толику, ще! — наказав Ігор, і я вдруге натис на кнопку.

— Чого треба? — раптово долинуло з вікна. — Зачекати не можете?!

Роздратований голос пролунав так різко, що горобці лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвіту, а ми розгубилися.

— А може, ну його?.. — поспитав обережно Борька.

У цю мить сіра фіранка відсунулась, і у вікні з’явилося розлючене обличчя. Помітивши нас, дід несподівано розтяг рота у привітній, на його думку, посмішці й гукнув:

— А, це ви, сусідоньки любесенькі! Заждіть хвилечку — я ось-ось!..

Голова зникла за фіранкою, в кімнаті щось забрязкало, задзенькало — і на порозі з’явився сусід із широко розставленими руками.

— Заходьте, діточки дорогесенькі, завітайте до старенького самотнього дідуганчика!

Щось у його привітності здалося мені підозрілим. Не так, видать, і радів дід, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як він зустрів нас удень. Але вертати було пізно: ми зайшли.

— Проходьте, гостоньки, до кухоньки, — ішов попереду сусід. — Сідайте на стільчики, я зараз чайчику вам…

Він був кинувся до плити, але Борька зупинив його.

— Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справі!

— Аніскілечки не турбуєте! — заторохтів дідуган. — Які ж діла можуть бути у старесенького пенсіонерчика? От у вас, розумію, — купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капітону Порфировичу, він допоможе!..

Так от як, виявляється, звуть нашого сусіда! Нарешті хоч про це дізналися, а то ж питати — незручно…

— І все ж пробачте, що заважаємо, — мовив Борис. — Ви ж, здається, робите якісь досліди? Ми бачили, як ви пробірки носили.

Капітон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосміхався:

— Так-так, розумничку мій, я трішечки хімією, так би мовити, займаюся, у вільну часинку.

— Ой, цікаво! — вихопилось у Наталки. — А що ж