Читати книгу - "Дивовижна одіссея Феді Кудряша, Владлен Олексійович Суслов"

«Невже це я? — сумно подумав Кудряш. — Як же я змінився за ці дні! Обріс, весь у грязюці. Ґудзики на сорочці з м'ясом повідривані… Оце так мандрівник! Побачили б зараз мене тато й мама… — Він важко зітхнув: — Так, нелегко тобі, Федю, доводиться в шістнадцятому столітті… І це тоді, коли ти користуєшся привілеями коронованої особи, живеш у капітанській каюті, снідаєш і обідаєш за одним столом… А це ж тільки початок. Що буде далі? — Федя відігнав від себе невеселі думки. — Ат, поживемо — побачимо…»

Він вибіг на палубу. І в цей час з носової надбудови боязко визирнув… Гуго.

Дієго, коли побачив його, позеленів від злості. Алхімік позадкував, та грізний капітанів окрик зупинив його.

— Так ти, виявляється, живий, іржавий якір тобі в бік!

Гуго впав навколішки і дико по-вовчому завив; голова його засмикалась.

— Змилуйтесь! Простіть! Я все робив і робитиму для вас! Мені вже недовго лишилося жити на білому світі! Клянусь перед лицем смерті, що зроблю вас…

— Досить! — вигукнув капітан. — Я не бажаю тебе більше слухати. — Доменіко, тягни його до реї!

Доменіко схопив алхіміка за комір. Гуго не борюкався і тільки пронизливо верещав, благаючи про милосердя.

— А втім, стривай, Доменіко, — махнув палицею капітан. — Ми забули, що Гуго як алхіміка слід повісити на позолоченій шибениці і в камзолі, всипаному блискітками, — капітан вдавано нахмурив лоба. — Що ж нам робити? Нема в нас ні того, ні іншого… Чи, може, ти підкажеш, Гуго? — він душив у собі сміх. — Яку смерть наворожили тобі твої зірки?

— Змилуйся! Пожалій! Я ще знадоблюсь тобі!.. — благав астролог, але Дієго вже відвернувся від нього. — Ваша милість! — у відчаї крикнув Гуго. — Вислухайте мене! Я не встиг сказати… Я одержав!..

— Що ти одержав? — капітан замахнувся палицею і навідліг ударив нею алхіміка. Той дико заверещав.

— Я одержав філософський камінь! У вас буде золото, купи золота! Тільки змилуйтесь! Дайте мені один тиждень, тільки один тиждень, і я зможу добувати золото з чого завгодно — з міді, свинцю, заліза, навіть з морської води! Всього тиждень!..

Капітан стояв мовчки, потім повернувся до Феді.

— А ви, герцог, могли б добути з води золото?

Кудряш згадав розмову з батьком про колосальні скарби океану, про розчинені в його водах хімічні елементи, запаси яких вимірюються мільйонами і мільйонами тонн…

— Взагалі-то золото у морській воді є,— повагавшись, сказав Федя.

— Справді? — зрадів капітан. — А чому б, ваша милість, нам з вами не взятись за його видобуток?

Від такої пропозиції хлопчик мимоволі розгубився. Він не знав, що відповісти. Відмовитись? Але хтозна, як сприйме це Дієго? Він же може подумати, що Федя нещирий, що він знає секрет добування золота, але не хоче його розкривати… А може, згодитись? Зробити, як Ходжа Насреддін, який узявся навчити грамоті ішака і попросив для цього в еміра двадцять років? Через два десятки років або емір помре, або ішак, або сам Насреддін…

— Взятись то можна, — задумливо промовив Федя, — але ж потрібне обладнання, різні реактиви, прилади…

— Прекрасно, герцог, кажіть, що треба, я все дістану…

— Але врахуйте: діло це нелегке і тривале. Перший зливок золота я одержу десь років через… років через двадцять…

— Двадцять! — жахнувся капітан. — А раніше не можна?

Федя заперечливо похитав головою.

— А я добуду золото за тиждень! Всього за тиждень! — вигукнув Гуго, якого все ще тримав Доменіко. — Замкніть мене на замок, поставте варту, тільки дайте тиждень часу! О, ви не пожалкуєте! Я збагачу вас!

Тінь вагання пробігла по обличчю капітана. Не дивлячись ні на кого, він подумав уголос:

— А може, спробувати? На той світ я можу відправити його і через сім днів… Гаразд, — махнув рукою Дієго, — ще раз повірю, але це вже востаннє. Даю тобі не сім, а п'ять днів. — Він стукнув палицею. — Сьогодні що в нас за день?

— Вівторок, — підказав Доменіко.

— Так от у суботу опівдні ти покладеш мені на стіл золото…

— Спасибі, спасибі! — розкланявся Гуго і, задкуючи, сховався в носовій надбудові.

Каравела нагадувала будівельний майданчик. Цюкали сокири, дзижчали пилки. Одні матроси зашивали вітрила, інші залатували пошкоджений борт. Кілька чоловік під керівництвом Педро ремонтували грот-щоглу..

Габріель з перев'язаною головою порався біля вогнища. Угледівши хлоп'ят, він підкликав їх до себе.

— Як самопочуття, ваша високість? — спитав він у Феді.— Гірка наша доля моряцька. Недарма кажуть у народі: хто в морі не бував, той горя не видав… Уже скільки штормів довелось пережити, — Габріель похитав головою, — а один затямив на все життя… Давно це було. Ще був я хлопчиком, як ось Ніанг. Наше сільце містилось на березі моря, за сто ліг від Валенсії… Мої родичі з діда-прадіда ловили рибу і батько теж. Я також змалку був рибалкою, а згодом подався в моряки… Одного разу пішов я з братами й матір'ю зустрічати батька. День стояв такий, що ліпшого й не придумаєш — сонечко світить, пташки щебечуть, дерева всі цвітуть. Було це навесні. І море тихе-тихе… Вже вдалині з'явились рибальські човни. Попереду—батьків. Човни підійшли до берега так близько, що батько побачив нас і помахав рукою. — Габріель зітхнув. — І раптом… раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Зненацька стемніло. Подув страшенний вітер, та такий, що мене жбурнуло на пісок і поволокло. Я вдарився головою об дерево і