Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

Щеглов потягнувся до телефону, однак Бобрьонок перехопив його руку.

– Я пожартував, лейтенанте, – сказав, – і всі шишки мають сипатися на мою голову. Але ми поспішали й, може, чогось не помітили. Давайте ще раз…

Вони вивернули кишені гімнастерки й дослідили буквально кожен шов, потім діагоналеві галіфе агента, підпороли підкладку в шинелі, проте так нічого й не знайшли. Бобрьонок готовий був уже визнати поразку, та нараз помітив за швом вивернутої шинельної кишені пожмаканий шматочок паперу. Виявилось, трамвайний квиток. Майор розгладив його на долоні і хотів уже приєднати до інших речей агента, але трохи подумав і попросив коменданта:

– Чи не могли б ви встановити, на якому маршруті й коли продали цей квиток? Хоча, – раптом погляд його пожвавішав, – хоча, коли квитки продаються, мусить бути і облік. Чи існує якесь трамвайне начальство?

– Звичайно, – ствердив комендант.

– Де?

– Трамвайне управління почало функціонувати в місті, здається, ще в серпні.

– Де воно?

Комендант назвав вулицю, і Бобрьонок подав Щеглову квиток.

– Злітайте туди з Віктором, – попросив, – а я зв'яжуся з Карим.

Щеглов акуратно заховав квиток до сірникової коробочки.

– З'ясувати, де й коли продано квиток? – запитав. – Зробимо.

Він повернувся через півгодини. Бобрьонок уже встиг вислухати всі неприємні слова від Карого, встиг навіть охолонути від цих слів, встиг навіть підготувати себе до чергового удару долі, – навряд чи з допомогою цього пожмаканого шматочка паперу вдасться за щось зачепитися…

Зрештою, розмірковував, ворожій резидентурі завдано відчутних втрат: протягом двох днів узято дві рації і ліквідовано двох агентів, одного, правда, вбили при затриманні, і він, майор Бобрьонок, майже впевнений, що за будь-яких обставин шпигуни більше не вийдуть в ефір. Крім того, оцей білявий агент, так званий лейтенант Гріш, міг бути резидентом? Звичайно, міг, і хто може довести протилежне?

Щоправда, Бобрьонок сам відчував хисткість цих тверджень. Навряд чи сам резидент пішов би на квартиру Грижовської, а потім подався за рацією до лісового тайника…

Однак ніхто нічого не може остаточно твердити… А якщо в них була безвихідь? Не треба забувати й про машиніста Іванціва й зчіплювача вагонів Рубаса – є ще нитки й зачіпки, і не все ще втрачено.

Але чому так переможно посміхається Щеглов?

Бобрьонок підвів на лейтенанта похмурий погляд, і Щеглов доповів:

– Квиток куплений сьогодні на шостому маршруті. На жаль, вагони ще не повернулися до депо й важко встановити, хто саме з кондукторів продав його.

Бобрьонок зауважив сухо:

– Певно, все це до шмиги. Бачите, пасажири висять на вагонах, тисячі людей, третина військових, спробуй когось запам'ятати…

Щеглов розгубився.

– Але ж ви самі…

– Так, якийсь шанс усе ж є. – Бобрьонок був явно непослідовний. – То кажете – шостий маршрут?

– Від Богданівни до вокзалу.

– Що таке Богданівна?

– Приміський район. Точніше, околиця.

Бобрьонок знизав плечима, наче скидаючи з себе нерішучість. Наказав:

– Усіх кондукторів шостого маршруту сюди. – Подумав трохи й додав менш категорично: – Давайте зробимо так, лейтенанте. Конечна зупинка шостого маршруту на вокзалі. Всі вагони мають, зрештою, побувати тут. Організуйте кондукторів, може, хтось і впізнає цього… – блиснув недобрим оком на тіло, що лежало під простирадлом у кутку.

Першим зайшли до кімнати, де на лавицю локлали одягнуте в шинелю тіло ворожого агента, дві кондукторки з шкіряними сумками – чимось схожі між собою. Одна огрядна й червонопика, з подвійним підборіддям і водянистими очима, друга також огрядна, але на голову вища за колежанку й значно масивніша: вона наче вся складалася з людської плоті, і тепла в'язана хустка, що хрест- навхрест перетягувала неосяжні груди, якось підкреслювала могутність цієї плоті. Була ця кондукторка чорнява, з циганськими виряченими очима, вона зайшла до кімнати першою і аніскілечки не збентежилась, побачивши мертвого на лавці, а її колежанка цікаво визирнула з-за неї і запитально втупилася в Бобрьонка.

– Чого кликали? – вигукнула нараз чорнява тонким голосом: – Бо вагонів і так замало, а тут затримують…

– Скажіть, будь ласка, – в голосі Бобрьонка з'явилися інтимно- прохальні інтонації, – чи не впізнаєте ви цього чоловіка?

Кондукторки перезирнулися, видно, старша подала колежанці якийсь тільки їм відомий сигнал, бо, фактично не розгледівши вбитого, енергійно і в такт закивали головами.

– Але ж, дуже прошу, громадяночки, гляньте, це вам нічим не загрожує, й до вас ми не матимемо претензій, – не бачили ви раніше цього лейтенанта? Мусив їхати трамваєм шостого маршруту.

Огрядніша жінка, поправивши хустку на грудях, ступила до лавки, потягнувши за собою й подругу. Вони довго розглядали вбитого, нарешті знову перезирнулися і захитали головами.

– Ні, – ствердила огрядніша, – вперше бачимо. А втім, знаєте, скільки в нас пасажирів!

– Так, дуже прошу я вас, – підтвердила друга, – всіх не запам'ятаєш…

Вони пішли, і Щеглов сказав Бобрьонкові:

– Могутні мадамочки, биті й перебиті, всього набачилися, їм зайвий клопіт ні до чого, й ми…

– Але ж цей тип їхав на вокзал уранці, коли пасажирів мало, може, хтось і запам'ятав його, – мовив майор, не дослухавши. – Давайте наступних кондукторок, лейтенанте.

Однак наступним виявився кондуктор – літній, сивовусий, погано поголений, худий і весь якийсь виголоджений. Щоки в нього запали, проте очі за скельцями простих, оправлених металевими дужками окулярів світилися допитливістю. Він витягнув шию з коміра темної, заношеної сорочки, уважно й без жодного хвилювання оглянув убитого. Обтер тильним боком долоні кінчик почервонілого носа і озирнувся на Бобрьонка.

– То чого пан майор воліє? – запитав чемно, та не втримався і шморгнув носом.

– Чи не їхав цей чоловік сьогодні у вашому вагоні? Або вчора чи колись? Взагалі, може, десь бачили його?

Кондуктор слухав майора уважно, кілька разів кивнув, наче проникався серйозністю свого завдання, і Бобрьонок подумав, що, либонь, нарешті їм пофортунило й зараз одержать хоч яку-небудь інформацію, але кондуктор рішуче похитав головою і одповів твердо:

– Ні.

– Не бачили?

– Ніколи.

– А ви гляньте ще раз.

– Для чого? Ніколи не бачив цього чоловіка.

– Отак категорично?

Кондуктор задумався, ще раз потягнувся рукою до кінчика носа, однак перехотів і мовив, правда, не так рішуче: – Ну, може, й зустрічався колись, та не пригадую…

– Вибачте, що потурбували.

– То дуже прошу.

Кондуктор поправив сумку й пішов. На порозі затримався, озирнувся, поправив окуляри й мовив, наче пробачався:

– Ви на мене вже не сердьтеся. Я б