Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко"

Врешті я побачив, як Джеллін вертається в товаристві Марти Сомерсет. Артур усміхався і тримався дуже ґречно. Він підвів молоду й елегантну письменницю до мого столика і познайомив нас.

— Пан професор Томмазо Берра, психолог і психіатр. Марта Сомерсет замовила досить міцний коктейль. Вона захоплено говорила про комедію, яку саме пише і для якої їй потрібна моя порада. Герой п'єси — людина душевнохвора. Я відповів, що я до її послуг. У цей час я куточком ока позирав на Джеляіна — його наша розмова дуже зацікавила.

— Деякі психологічні методи цікавлять також і поліцію, — втрутився Артур, як тільки зумів уставити слово. — Наприклад, так званий непрямий допит, якого спеціалісти традиціоналісти не визнають.

— Непрямий допит? — спитав я. — Вперше такий вираз чую.

— Зараз вам поясню, що я маю на увазі,— сказав Джеллін, доливаючи до коктейлю Марти Сомерсет содову. — Ви знаєте, як відбуваються традиційні допити: низка словесних пасток, сказати по щирості, досить наївних, але в які допитуваний повинен рано чи пізно попастися. Проте трапляється, і це підтверджується досвідом, що ці пастки не спрацьовують, якщо ми маємо справу з людьми високого інтелекту… або з великими злочинцями. А знаєте чому? Для перших підступних питань не існує: найкращий захист у них їхній інтелект. Нам здається, що ми ставимо закандзюбисте питання, а вони в душі з нас сміються, бо ловлять на льоту, куди ми хилимо. Що ж до другої категорії, то справжні злочинці надто добре знають і передбачають, про що ми їх питатимемо. Закоренілість у злочині — це для них своєрідний панцир, і тому піймати їх на гачок вельми важко. — Джеллін з усмішкою подивився на Марту Сомерсет і прикурив їй сигарету, яку вона вийняла з сумочки. Потім вів далі:— На жаль, нам часто доводиться допитувати людей інтелігентних, і тоді в нас виникають труднощі, бо метод допиту прямого, закандзюбистих питань, жодних результатів не дає. Наприклад, я міг би зараз спитати пані Сомерсет, чому вона, виходячи з ванної кімнати, забуває гасити світло і закрутити кран. Тоді б ви побачили, що пані Сомерсет не попалася б у цю пастку.

Марта Сомерсет змінилася з обличчя.

— Не знаю, боятися мені чи тішитися, — сказала вона. — Якби тієї ночі, коли Вейтон убив себе, ви не бачили мене на власні очі і якби не доведений факт, що він учинив самогубство, я могла б думати, що ви обвинувачуєте мене в убивстві.

Голос Джелліна перемінився майже невпізнанно. Ніколи я не думав, що він може заговорити таким суворим і холодним тоном.

— Вейтон не вчинив самогубства. Після сварки в будинку на Ферт-стріт ви вбили його. Учинивши цей злочин, ви пішки повернулися на Муррей Фет і ввійшли в віллу тим самим чорним ходом, яким потім скористався я. Так, ніким не помічена, ви добралися до своєї спальні. Незабаром прибули туди з Метчі ми і, заставши вас удома, довго були переконані у вашій невинності. Оце і все.

Марта Сомерсет глянула пильно на Артура.

— А у вас є докази цього? — спитала вона. Джеллін помотав головою.

— Буду з вами щирий. Нема жодних. Але я міг би зібрати відбитки пальців у домі Вейтона і, мабуть, знайшов би докази, що ви там були. Комедія скінчилася, панно Сомерсет!

Письменниця випила за одним духом рештки коктейлю. Мушу визнати, що ця жінка була незвичайна. Зовсім не видно було, щоб слова Артура справили на неї якесь враження, ніби те, що сталося, було найзвичайнісінькою річчю.

Вона відставила келишок і подивилася на нас зажурено.

— Будьте за свідка, пане професор, — звернулася вона до мене. — Пан Джеллін правду сказав. Я признаюся в убивстві дванадцятого листопада Філіпа Вейтона. Це сталося о пів на п'яту ранку.

Я вже кілька хвилин був готовий почути щось у цьому дусі, але уявляв цю сцену зовсім не так. Я думав, що Джелліну доведеться обвинувачувати її з усією рішучістю, а панна Сомерсет уперто захищатиметься, а тим часом… Марта призналася в усьому без жодного тиску, з власної, невимушеної волі. Джеллін застосував зайвий раз непрямий допит, і він приніс свої плоди.

Артур не озвався ні словом, але з того, як він стежив за панною Сомерсет, можна було легко вгадати його радість.

Ми почули сигнал: коні вийшли на старт за Великий Приз. Панна Сомерсет протерла очі, ніби проганяючи образ, який уперто маячив перед нею.

— Я поставила велику суму на Пейган Росака. Ви проведете мене, щоб я могла побачити забіг? — спитала вона. — Потім я буду до ваших послуг.

Я глянув на Джелліна, цікавий знати, як він поведеться. Артур устав і невимушено показав дорогу Марті. Я рушив за Ними, хоча стежити за перегонами мені не хотілося. Мені здавалося, що мій приятель надто ризикує.

Пейган Росак був чудовим трилітком. Тремтячи з холоду, він велично прогарцював за метр від нас, і ми могли бачити, іік грали його сильні, тугі м'язи. Марта, щоб запобігти будь-кому сюрпризу, стояла між нами, але це було не дуже зручно. Джеллін сказав мені так, щоб його могла чути Марта:

— Не бійтеся. Пані Сомерсет не втече і не вб'є себе.

Мені стало прикро, і я подумав, що мій приятель ще не знає, скільки сюрпризів криє в собі душа жінки.

На думку бувалих любителів скачок, саме цей забіг мав?тати вікопомним. Я перегонами не захоплююся і бачив тільки, як по доріжках мчать учвал більше десятка коней, тягнучи за?обою бігунки, на яких сиділи жокеї. Завивання юрби було глушливе. На половині траси Пейган Росак несподівано вихопився з купи бігунків і коней і одним махом випередив трьох суперників і перший перетнув фініш. Мені здалося, що я оглухну, так гучно