Читати книгу - "Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш"

Я не виспалась.Провалялася кілька годин у ліжку, доки не настав час іти в університет. 

Відчуваючи себе огидно розбитою, з відгомоном ще недавнього шоку, я ледве відсиділа все навчання, навіть не маючи сили робити нотатки лекцій і відповідати на запитання друзів, що було зі мною не так. 

Мріяла лише про одне – прийти додому і лягти спати, і слава богу, у мене сьогодні був вихідний, а то була б ходячим зомбі на роботі. 

Замість того, щоб витрачати сьогодні зароблені гроші на свої забаганки, я поволі подибала на автобусну зупинку, дивлячись собі під ноги. Я трохи зам'ялася стоячи на місці, коли шукала телефон у сумці, що зовсім не звернула увагу на людину, яка стрімко мчала на мене. 

- Зупинись, - кричала я вже через секунду, коли зрозуміла, що цей негідник вихопив з моїх рук сумку і тепер стрімко біг геть. Я як стояла на місці, так і залишилася стояти без шансів його наздогнати. - Тримайте його! Він вкрав мою сумку! – Це все, на що я була здатна. 

Своїми криками намагалася привернути увагу інших людей, але, здавалося, нікого не хвилювали чужі проблеми.Найбільш зацікавлені лише обернулися, а решта так і залишилися стояти, втупившись у свої телефони. 

Розуміючи всю безвихідність ситуації, я вже була готова розридатися, як уявила, що було в тій сумці. Ключі, телефон, пропуск в бібліотеку, зрештою, пара останніх євро, картка, на якій лежала моя зарплата. Все це потрібно буде відновлювати, а це час, сили й гроші – і нічого з цього в мене зараз не було. 

Коли на мене майже накотив відчай, сталося несподіване. Хлопець, який йшов на зустріч цьому злодюжці, різко зробив крок у бік, і кількома рухами повалив хулігана на землю і вирвав мою сумку з його рук, але самого злочинця упустив. 

- Дякую! – Захекавшись промовила я, коли підбігла до хлопця. Він піднявся з землі, поправив бейсболку й окуляри, а потім мовчки, на витягнутій руці подав сумку, - дякую! – Ще раз повторила я, втупившись в його обличчя, яке не показувало ніяких емоцій і невпевнено забрала сумку, навіть не дивлячись вниз, але намагаючись зробити так, щоб наші руки не стикнулися. 

Я бачила, що він збирався щось сказати, але ніби передумав. Похитав головою і лише усміхнувся так, що мені стало ніяково, але я була на стільки вдячна, що мовчки проковтнула таку реакцію, і запропонувала: 

- Давай я пригощу тебе кавою? – І знову намагалася вдивитися в його обличчя, чекаючи відповіді. 

Щось в ньому мені здалося смутно знайомим, але більша частина обличчя була прихована, я не могла згадати де і при яких обставинах я його бачила. Такого самовпевненого і нахабного... 

- Ти? Ну, ні, дякую.