Читати книгу - "Карти на стіл"

Чи справді ця жінка, що тепер лежала перед ним, навіки заплющивши очі, пішла на свій останній рішучий крок, прагнучи врятувати молоду дівчину від смерті та ганьби? Чи все ж існувало якесь інше, зловісніше пояснення того, що трапилося?

Були певні факти…

Раптом чоловічок нахилився, придивляючись до темного, знебарвленого синця на руці мертвої жінки.

Він знову випрямився. Очі детектива зблиснули якось по-котячому хижо. Хтось із його ближчого оточення неодмінно зрозумів би справжнє значення цього блиску в його очах.

Не гаючи й хвилини, він вийшов із кімнати і спустився вниз. Баттл і його підлеглий стояли біля телефона. Останній саме поклав слухавку і сказав:

– Він ще не повернувся, сер.

– Деспард, – пояснив суперінтендант. – Я намагаюся зв’язатися з ним. На нього чекає лист із маркою з Челсі.

Пуаро поставив дещо недоречне запитання:

– А доктор Робертс устиг поснідати, перш ніж примчав сюди?

Баттл здивовано витріщився на бельгійця.

– Ні, – відповів він, – пригадую, він казав, що ще не снідав.

– У такому разі він зараз має бути вдома. Отже, зможемо його застати.

– Але навіщо?..

Однак Пуаро вже не слухав, бо набирав номер телефону. Він заговорив у слухавку:

– Докторе Робертс? Це ви? Mais oui[69], це Пуаро. Хотів дещо запитати. Чи добре ви знаєте почерк місіс Лоррімер?

– Почерк місіс Лоррімер? Я? Та ні, не думаю, що я його коли-небудь бачив раніше.

– Je vous remercie[70].

Пуаро швидко поклав слухавку на місце.

Баттл досі не зводив із нього очей.

– І що це ви там замислили, мсьє Пуаро? – тихо запитав він.

Бельгієць узяв поліціянта за руку.

– Послухайте, друже. Через кілька хвилин після того, як я вчора вийшов з цього будинку, сюди прибула Енн Мередіт. Власне кажучи, я й сам бачив, як вона піднімалася східцями, але не був цілком упевнений, що це вона. Щойно Енн Мередіт пішла, місіс Лоррімер одразу подалася до ліжка. Наскільки відомо покоївці, її господиня не писала жодних листів після того. А коли я переповім вам нашу з місіс Лоррімер вчорашню розмову, ви зрозумієте, чому я маю причини вірити, що й перед зустріччю зі мною вона теж не писала тих листів. То коли ж вона їх написала?

– Коли слуги вже спали? – припустив Баттл. – Вона встала й сама надіслала ті листи.

– Існує така ймовірність. Але також існує ймовірність того, що вона взагалі не писала жодних листів.

Суперінтендант аж присвиснув.

– Боже милостивий, то ви хочете сказати, що…

Задзеленчав телефон. Сержант підняв слухавку. Він мовчки вислухав повідомлення, а тоді повернувся до Баттла й доповів:

– Сержант О’Коннор телефонував із квартири Деспарда, сер. Є підстави вважати, що майор зараз у Воллінґфорді-на-Темзі.

Пуаро схопив Баттла за руку.

– Хутчіше, друже. Ми теж маємо негайно вирушити у Воллінґфорд. Кажу вам, щось тут не так. Можливо, це ще не кінець. І я повторюю: ця юна леді може бути небезпечною.

Розділ двадцять дев’ятий. Нещасний випадок

– Енн, – гукнула Рода.

– Га?

– Ну серйозно, Енн. Не можна говорити зі мною, коли ти думками вся у своєму кросворді. Мені потрібна твоя увага.

– Я тебе уважно-преуважно слухаю.

Енн сіла максимально рівненько й відклала газету.

– Отак краще. Слухай, Енн, – сказала Рода, дещо вагаючись. – Цей чоловік, що має прийти.

– Суперінтендант Баттл?

– Саме так. Я хотіла б, щоб ти розказала йому… розказала про те, що працювала в Бенсонів.

– Що за дурниці? – В голосі Енн Мередіт з’явилися холодні нотки. – Для чого мені це казати?

– Тому що… тому що інакше складається враження, наче ти щось приховувала. Впевнена, що краще про це таки сказати.

– Тепер я вже не можу, – холодно відповіла дівчина.

– Краще б ти одразу все сказала.

– Що ж, у будь-якому разі зараз уже занадто пізно про це думати.

– Так, – погодилася Рода не надто переконаним голосом.

– Та й зрештою, – озвалася Енн із нотками роздратування, – я не розумію для чого. Це жодним чином не стосується справи.

– Так, звісно, твоя правда.

– Я ж там тільки два місяці була. Та й узагалі, йому потрібні лише ці… як їх там… контакти людей, які мене знають. А два місяці не рахуються.

– Я знаю, знаю. Я, мабуть, якось по-дурному поводжуся, але чомусь це не дає мені спокою. Мені здається, що ти мусиш про це сказати. Розумієш, якщо про це дізнаються не від тебе, а деінде, то це матиме не дуже хороший вигляд: скидатиметься на те, що ти хотіла щось приховати. Ось про що я.

– Я не знаю, звідки ще хтось зможе дізнатися цю інформацію. Ніхто, крім тебе, про це не знає.

– Н-ніхто?

Енн вловила тінь вагання в Родиному голосі.

– А що, хіба ще хтось знає?

– Ну, всі в Комбакрі, – сказала Рода, подумавши якусь мить.

– А, ти про це! – Енн лише знизала плечима. – Навряд чи суперінтендант коли-небудь зустрінеться з кимось звідтам. Це був би неймовірний збіг обставин.

– Але збіги трапляються.

– Родо, та що з тобою? Ти здіймаєш нестерпну метушню через якусь дрібницю.

– Пробач, люба. Але ж ти знаєш, як поліціянти починають поводитися, коли запідозрюють, що від них… ну, що від них щось ховають.

– Вони ні про що не дізнаються. Хто їм розповість? Ніхто, крім тебе, про це не знає.

Енн сказала ці слова вже вдруге. І тепер, коли вона їх повторювала, її голос трохи змінився – у ньому було щось дивне й викличне.

– Ох, сонце, як я все-таки хотіла б, щоб ти про все розповіла, – розпачливо зітхнула Рода.

Вона позирала на подругу поглядом, сповненим провини, але Енн не дивилася на Роду. Вона сиділа, насупивши обличчя, наче прораховувала щось у своїй голові.

– Смішно, що майор Деспард знову дав про себе знати, – сказала Рода.

– Що? А, так.

– Енн, він дуже привабливий чоловік. Якщо він тобі не потрібен, тоді, будь ласка, будь ласочка, уступи його мені.

– Не говори дурниць, Родо. Він не має жодних почуттів до мене.

– Тоді чому він приходить і приходить? Звісно, що ти йому подобаєшся. Ти якраз ідеально підходиш на роль нещасної дівчини, яку він має врятувати. Ти така чарівно беззахисна, Енн.

– Він однаково прихильно ставиться до нас обох.

– Це він просто із ввічливості. Але якщо ти не маєш до нього почуттів, то я могла б узяти на себе роль співчутливої подруги, що прийде на поміч його розбитому серцю і так далі й тому подібне. І врешті-решт, можливо, мені й самій удасться завоювати те серце. Хтозна-хтозна, – безцеремонно підсумувала Рода.

– Та прошу дуже, – відказала Енн, сміючись.

– У нього така