Читати книгу - "Безцінний"

Ураз посмутнішала.

— Вибачте. Я мала помітити це раніше. Мене постійно щось гнітило, але все стало на свої місця лише тоді, коли я побачила того імпресіоніста в сейфі Ричмонда, його кольори. То були справжні кольори, справжній живопис.

Кароль відкоркував нову пляшку й налив усім вина. Коли він нахилився над Лізою, вона затулила свій келишок.

— У тебе є нормальне бухло?

Кароль усміхнувся й пішов на кухню, звідки повернувся з пляшкою самогонки й чотирма чарками.

— Справді, навіщо ти сказала, що в нас є слід? — запитав шведку, розливаючи горілку. Добре охолоджена, вона заповнювала чарки як олія. — Я можу зрозуміти, що ти хочеш собі продовжити свободу на кілька днів, може, навіть залягти на дно і по-доброму попрощатися з пенітенціарною системою. І щоб було зрозуміло: я нічого проти цього не маю.

Ліза Тольґфорс влила в себе горілку, зачекала на добавку й вихилила другу чарку.

— Маємо їхати до Швеція, — відповіла.

— Бо?.. — запитала Лоренц.

— Бо маємо.

— Це я вирішую, що треба, а що ні. Це диво, що ми тут усі сидимо, і я не ризикуватиму вдруге тільки через примху злодійки.

Ліза мовчки піднесла чарку й випила горілку, наче це була вода, а не сімдесятипроцентний самогон, яким Кароль пишався навіть більше, ніж своїми помідорами.

— У Швеція мій приятель і фахівець і вчитель. Усе знає про прекрасне мистецтво.

— Чудово. Точно так, як я і присутній тут Кароль. Якщо чогось не знаєш, можеш запитати в нас.

Здавалося, що шведка просто встане, вийде і тільки її й бачили. Але Ліза спокійно відповіла:

— Я руки. Він мозок.

Трійця поляків перезирнулася.

— Спільник? Партнер? — поцікавився Анатоль.

— Бос. Він готує плани і направляє, я йду на робота.

— Це прекрасна, зворушлива історія. Тебе зіграє Кетрін Зета-Джонс, а його — Шон Коннері. Досі не розумію, навіщо ми маємо їхати до іншого злодія. Одного вже маємо і, як на мене, цього цілком достатньо.

— Він, він шукає зникла колекція прекрасного мистецтва. Дуже давно шукає. Рафаель буде мати шматок чогось великого.

Лоренц безпорадно подивилась на Кароля, який, здавалося, найкраще розумів Лізу.

— Йдеться про те, що Рафаель може бути частиною якоїсь великої втраченої колекції, яку ви вдвох шукаєте? — уточнив Кароль.

— Двадцять років, — підтвердила.

— Мене це досі не переконує. Хто взагалі цей твій гуру? У нього є замок? Печера? Музей на скелястому острові?

— Стен Борг.

Лоренц не змогла приховати здивування.

— Стен Борт власного персоною? Стен Борг — твій мозок? Ти з мене знущаєшся?

— Ні.

— У такому разі завтра вирушаємо. Навіть якщо це хибний слід, я маю познайомитися зі Стеном Боргом. Це найвідоміший у світі оцінювач, але відлюдник і дивак. Кілька разів намагалася з ним зв’язатися. Щоразу марно.

— Поїдемо машиною через Німеччину й Данію, — втрутився Анатоль, — ми не можемо залишати сліди у списках пасажирів літаків і кораблів, а машиною проїдемо без будь-якого прикордонного контролю. Шенген — це благословення для таких мічених чорною зорею розбійників, як ми.

Кароль здивовано підняв руки.

— Годі, годі, це вже схоже на параною!

Натомість Анатоль відхилив полу піджака, показуючи пістолет.

— Другий у мене в сумці плюс іще кілька іграшок.

— Хтось був дуже зацікавлений у тому, щоб нас упіймали в Нью-Йорку, — сказала Лоренц, а Ґмітрук на знак згоди кивнув головою. — І не хто-небудь, а хтось, хто зміг увести в оману наші служби…

Кароль пирхнув.

— … і хто спостерігав за нами від самого початку. Хто зміг посадити людину з фальшивими документами біля мене в літаку. Людину, яка хотіла холоднокровно мене застрелити, коли стало зрозуміло, що нас не вдасться упіймати на гарячому. Я не розумію, чому, але хтось дуже впливовий зацікавлений у тому, щоб нас, можливо, всіх, а може, тільки декого, позбутися. Який, на вашу думку, шанс, що він відмовиться від цього тільки тому, що ми заховалися в екологічному господарстві у Мазовії?

З

Майор Анатоль Ґмітрук вийшов зі своєї кімнати у боксерках і зі щіточкою в руці попрямував чистити зуби, дослухаючись до своїх лихих передчуттів. Ні, він не був якось по-особливому стурбований, не впадав в істерію, нерви його не були — як пишуть у романах — напнуті, мов струна, і він не почувався як тигр, готовий до стрибка. Він був трохи стомлений, розслаблений від алкоголю, очі йому злипалися, а шосте відчуття спало як убите. У Анатоля Ґмітрука просто було лихе передчуття.

Уся справа смерділа від початку навіть без постановок, багатоповерхових схем, найманців і таємничих кілерів.

Але ризик був у дозволених межах. Нелегальна операція на території союзницької країни інколи трапляється в цій професії. На відміну від дипломатів, він надавав перевагу таким акціям перед проникненням до арабських сіл. У союзників йому загрожували скандал і ув’язнення, а у ворога — смерть.

От тільки те, що сталося в Нью-Рошелл, було занадто добре підготовлене. На них чекали, у цьому немає сумніву. Чекали, щоб їх накрити, і це не вдалося тільки тому, що якийсь добрий ангел-охоронець, — Ґмітрук підозрював одного з натівських приятелів, який був перед ним у боргу, — застеріг їх останньої миті. А коли веселу компанію не вдалося схопити, без будь-яких церемоній задіяли план Б — ліквідацію. І з якихось причин — цього не хотів говорити при Зоф’ї — вирішили, що саме Лоренц є ціллю номер один. Ґмітрук не вірив, що кілер випадково з’явився біля її автомобіля.

Це йому дуже й дуже не подобалось.

У дверях ванної розминувся з Тольґфорс, на якій була футболка з величезним портретом Станіслава Лема. Мабуть, отримала її від Бознанського замість піжами.

— Хочеш поритися в норці, гаде? — запитала безтурботно.

Насупив брови.

— Слухай, Лізо, я справді не розумію твого жаргону, — сказав, цілячись у неї щіточкою. — Але якщо натякаєш на секс, то я за.

Ліза королівським жестом прочинила двері до головної спальні, яку їй віддав Кароль.

4

У Лізи й Анатоля відбувся вже другий сеанс ігрищ у лляній постелі, а Лоренц досі лежала на спині, втупившись у темряву й чекаючи на сон, який не хотів приходити. Не надто любила це приміщення, це була кімната для гостей, яку використовували рідко.

Зіскочила з ліжка на товстий, приємний для ніг килимок. Приємно було занурити стопи в синтетичне хутро, але цієї хвилини вона віддала б перевагу скрипучим дошкам, щоб кожний її крок було виразно чутно поверхом нижче, де був кабінет і де Кароль, напевно, вже хропів на шкіряній софі.

Припини бути такою дурепою, подумки картала себе. Почув би її кроки і що зробив би? Сів би на свого білого скакуна