Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

- Елено, куди ти?

- Патрисія сказала, що знайшли автомобіль Альдо, а в ньому тіло. Я хочу поїхати туди, в Андалусію.

- Тіло кому належить?

- Ще проводять розтин. Воно сильно обгоріло. Тому з визначенням особи треба зачекати до результатів аналізів.

- Тоді для чого ти туди поїдеш?

- Не знаю. Але треба щось робити.

- Ти розумієш, що тебе виманюють. Намагаються знайти слабкі сторони.

- А якщо це насправді Альдо?

- І що змінить тоді твоя поїздка?! Якщо він вже мертвий?!

- Не кажи так.

- Я серйозно, Елено. Ти зараз не готова туди їхати. В тебе просто немає елементарно, що їм висунути. Де твої докази? Чим ти будеш апелювати?

- Ти просто маєш образу на Альдо  і через це відмовляєш мене.

- Так, я його на дух не переношу. Коли бачу його, весь час бачу перед собою Олівію – і весь світ Матіаса знову в мене перед очима. Але ти зараз ведеш себе не розумно, послуговуючись емоціями. Твого підлеглого вони вже викрали, а тебе вони просто вб’ють! Ти- загроза для них. Так доведи це. Знайди законні підстави це все зупинити.

- Тоді потрібно все обдумати.

- Так.

- Зустріч мені назначили на завтра. Згідно адреси, це якесь складське приміщення  недалеко від Севільї.

- Вони планують їхати сюди. Навряд чи вони привезуть сюди полонених. Це не логічно.

- Отже, вони приїдуть, щоб...

- Забрати документи, ну, можливо ще якийсь нещасний випадок з тобою організувати.

- Але десь в іншому місці Ернесто й Альдо будуть переховувати. Нам треба лише зрозуміти, де. Тоді ми зможемо їх звільнити, а я поки що буду тягнути час.

- Ідея бездоганна, але саме виконання... Викликає підозру.

- Є день і ціла ніч, щоб підготуватись.

- Попросишь допомоги в Інтерполу?

- І не тільки. Мадрид має дізнатись, що відбувається серед їхніх працівників.

Менше доби часу не надихало Елену на роботу, але знаючи, що є метою цієї праці, вона була здана зробити максимум.

«Каталіно, Патрисіє, Фабіо! Всіх чекаю в себе в кабінеті. Патрисіє, ти приходиш обов’язково зі своїм комп’ютером. Це терміново».

Таке повідомлення отримала команда Елени. Вона готувалась до мозкового штурму.

- Сеньйор Діас на роботі?

- Ні, він взяв позапланової відпустку на декілька днів.

- Він не один з угрупування? Йому можна довіряти?

- Так. Він ні до чого не причетний. Просто в нього якісь справи невідкладні. Тому за все тут зараз відповідаю я.

- Ти надаси дозвіл на проведення операції щодо звільнення заручників?

- Якщо все буде продумано, то так.

- Дозволиш залучити Інтерпол?

- Якщо вони погодяться.

- А усунути Макса?

- Я би й сам зробив це з задоволенням.

***

Альдо провів ніч в тій самій кімнаті. На ніч сире приміщенні ставало холодним - він не міг ніяк заснути. Погане самопочуття тільки погіршувалось. Йому занесли лише воду, тому майже дві доби він вже нічого не їв. Періодично його нудило та кидало в холод. Скоріш всього, щоб його знерухомити, окрім транквілізатора, його ще й вдарили по голові, знову. То ж травма ще раз нагадала, що в нього нещодавно був струс мозку. Новини чи що відбувалось поза стінами цього бараку, Альдо не знав. Чи його хтось шукає, чи ні - це було не відомо. Чи помітила Елена його зникнення? Чи вона досі мило спілкується з Максом? Хто попіклується про його батьків? Чи зможе його хтось врятувати?

Ці питання крутились в його голові, як по колу. Одне витікало з іншого і

перетворювалось в наступне. Під ранок Альдо сидів, притулившись до стіни, і марив. Він бачив перед собою Олівію. Вона присіла поруч з ним.

- Альдо...

- Олівіє...

- Альдо, тобі не можна спати...

- Як ти могла? Чому ти тоді поїхала?

- Я не могла по-іншому. Вони б приїхали до вас, а я не могла так ризикувати...

- Ти покинула нас...мене...

- Я з тобою, Альдо. Але тобі не можна спати. Тримайся. Він йде...

Олівія зникла, а двері в кімнату відчинились.

- Ну, що тут? Альдо, привіт. Як справи? Як життя, що нового?

- Максе... Не розумію.

- Так, виносіть його. Щось він дуже кепсько виглядає. Я вам казав, щоб він нормально виглядав.

- Ти що з ними?

- Я і є «вони». Ходімо. В нас багато справ.